Жили собі дід та баба. Мали вони гарний чепурний будиночок, що потопав у квітах,— не було квітів тільки на стежці до дверей.
Та не знали старі щастя, бо не було в них дітей.
— Аби ми хоч котика мали! — зітхнула якось бабуся.— Може, нам було б не так самотньо.
— Котика? — перепитав дідусь.
— Атож. Маленьке, пухнасте, гарне кошенятко.
— Я принесу тобі котика, бабусю! — сказав старий і подався в далеку дорогу. Переходив він високі, освітлені сонцем скелі, минав холодні долини, аж ось дійшов до такої гори, що всю її обсіли коти.
— О! — вигукнув дідусь.— Тепер я виберу найгарнішого котика і понесу його додому.
От вибрав він одного — біленького і хотів уже був рушати, як раптом помітив іншого — рябенького, теж гарного. Узяв дід і цього. Аж бачить — трохи вище на горі сидить пухнасте сіре кошеня, таке ж гарненьке, як і двоє перших. І його взяв дід. Коли побачив інше кошенятко — внизу — й подумав, що такого чудового котика просто не можна не взяти. Узяв і цього. Аж дивиться — а перед ним дуже гарне чорне кошенятко.
— Просто сором не взяти його,— сказав старий і підібрав ще й цього.
Коли гляне — трохи далі стоїть котик у жовту й буреньку смужку, геть мов тигренятко.
— Я просто не можу його обминути! — вигукнув старий.
Отак він і забрав усіх котів, що там були. І через високі, освітлені сонцем гори, через холодні долини повів і поніс їх до себе додому.
То було дуже кумедно, коли вся ця сила-силенна котів рушила за дідом. Ось підійшли вони до ставка.
— Няв! Няв! Ми хочемо пити! — занявчали всі коти.
— Що ж, тут води вистачить усім,— сказав старий.
Кожний кіт лизнув води — й ставка не стало.
— Няв! Няв! Ми хочемо їсти! — знову занявчали всі коти.
— Он на горі досхочу трави,— сказав старий.
Кожний кіт відкусив по стеблинці — і трави як не бувало.
Аж ось побачила їх усіх бабуся.
— Ой лишенько! — скрикнула вона.— Що ти наробив? Я ж просила одненького котика, а це що? Ми ніколи їх усіх не прогодуємо. Вони з’їдять і нас, і наш будинок.
— Гм, про це я не подумав,— промовив старий — Що ж нам робити?
Бабуся замислилась, а тоді сказала:
— Ось що. Нехай коти самі погодяться, хто з них буде наш.
— Атож,— притакнув дід і обернувся до котів: — Хто з вас найкращий?
— Я!
— Я!
— Ні, я!
— Ні, я найкращий, я!
— Ні, я, я, я! — закричали всі коти, бо кожен думав, що він найкращий і є.
І вони зчинили такий галас, що дід з бабусею мерщій кинулися до будинку і зачинилися там. їм зовсім не подобалися такі сварки.
Коли ж нарешті галас ущух, дід з бабусею визирнули у віконце і не побачили жодного кота.
— Де ж це вони поділися?..— сказала бабуся.— Розбіглись?.. Чи що?
— Поглянь-но! — перехопив старий і показав на маленьке зіщулене кошенятко, що принишкло у високій траві. Воно було худеньке й нещасне.
— Бідолашний котику! — промовила бабуся і взяла його на руки.
— Нічогенький кіт,— сказав дідусь.— Як же це тебе не затоптали всі оті котиська?
— Ох, я просто дуже соромливий,— сказав котик — Коли ви спитали, хто з нас найкращий, я промовчав, і на мене ніхто не звернув уваги.
Бабуся викупала кошенятко у теплій воді й доти чесала, поки шерсть на ньому стала блискуча й немов шовкова.
Щодня дідусь з бабусею напували його молоком, і незабаром котик підріс і став справді гарний.
— Та він у нас гарнесенький! — скрикнула бабуся.
— Найкращий у світі! — радісно погодився дідусь.— Я знаю це напевно, бо я ж бачив силу-силенну котів, і жоден з них не був такий гарний, як цей.
