Хто це хлюпочеться у воді, аж весела луна ген за море котиться?
Звідки це чути:
— Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
То малі слоненята Біф і Діф купаються у найпрохолоднішому чистому озері. Бо в їхній країні — Африці — почалася найбільша африканська спека.
Плескалися Біф і Діф, обливали один одного водою зі своїх малих хоботів і не знали, що хтось за ними стежить.
А то був крокодил Алігатор, що їхній дзвінкий сміх почув і аж з-за моря-океану приплив.
Дивився він на веселих слоненят, потім до озера підповз і каже:
— Ой, яке озеро гарне. І воно все ваше! А в мене, найкращого заморського Алігатора, нема такого…
І з очей його на пісок покотилися сльози — великі, наче квасолини.
Не плачте, дядьку Алігаторе! — сказали йому Біф і Діф.— Ідіть до озера, купайтесь собі на здоров’я! Місця всім вистачить.
А самі побігли наввипередки до лісочка зеленим листячком поласувати. Наїлися досхочу й знову до озера повернулися.
А звідти — ой лишенько! — страшна паща визирає.
Лютує зелений крокодил:
— Геть звідси! Тепер це не ваше, а моє озеро!
— Чи вам не сором, дядьку найкращий заморський Алігаторе? — аж плачуть Біф і Діф.
— От і не сором. Бо в мене най- гостріші зуби!
Зазирнули слонята у пащу. Справді — отакенні злі зуби стирчать!..
Позадкували вони від заморського страховиська.
А крокодил плескався в озері, фуркав і реготав їм навздогін:
— Було озеро ваше, тепер моє!
І попленталися Біф і Діф у далекі лісові нетрі. Туди, де ліани міцними сітками пообплітали дерева, куди навіть сонечко не зазирає крізь велике пальмове віття.
І залишилися там жити.
Та от знову почалася страшенна спека. Така, якої навіть у Африці ні люди, ані звірі ще не бачили.
Не витримали Біф і Діф. Покинули лісові нетрі і до свого найпрохолоднішого чистого озера подалися.
Алігатор їх ще здалеку побачив. Гострі зуби вишкірив, регоче, аж захлинається:
— Було озеро ваше,— га-га,— тепер моє!
І на самісіньке піщане найпрохо- лодніше дно пірнув Лежить, ніжиться.
А коли випірнув, від здивування ледь водою не захлинувся.
Над озером не колишні слоненята стояли, а вже дорослі великі слони Біф і Діф. То здалеку крокодилові вони здалися малими, як колись…
Ану вилазьте з озера! — сказав Біф.
— І мерщій! — додав Діф.
— Ні, ні.— затявся Алігатор,— це моє озеро, не ваше.
— Що?! — скрикнув Біф.— Як-то «моє»? А наше — ні?
І прогнали слони того Алігатора в його далеку заморську країну.
Поповз він, плаче гірко.
Сльози великі, мов картоплини, на жовтий пісок котяться.
Та ні Біф, ні Діф вже не йняли віри крокодилячим сльозам…
Зайшли вони в своє рідне найпро- холодніше і найчистіше озеро:
— Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
Біф набрав у хобот води, линув на Діфа. Діф почекав, доки відвернеться Біф.
А далі — ну поливати один одного! Тільки хлюпання над озером чути.
А руді мавпи закричали:
— І ми хочемо!
А смугасті зебри попрохали:
— І нам жарко!
Навіть сонечко й те зітхнуло:
— І мені самому вже спека дошкуляє!
Стали тут звірята всі разом у озері купатися, борюкатися, обливатися.
А тоді Біф і Діф набрали повні хоботи прозорої води та н почали сонечко поливати. Такі барвисті водограї над світом піднялися — уся Африка: і кучеряві негренята, і пташки, й звірята разом під прохолодним дощиком пішли у веселий танок.
