І чого б то люди не люблять Комара? Але є ж за що його не любити! Підуть вони по гриби-ягоди, а він тут як тут. Дзижчить і все норовить подовше кусати й побільше крові виссати.

А колись Комар не був такий. Жив собі біля болота, перелітав з одного ягідного листочка на інший і все говорив: «Ех, якби мав я гострі кігті, чи міцні роги, чи грізні ікла… Я б усім показав».

Сів якось Комар на листочок, бачить, дідок з козубком галявинкою іде. Нагнувся за ягодою і помітив Комара. Хотів спершу змахнути його, а потім передумав.

— Чи не ти, бува, пищиш, комашко?— спитав він Комара.

— Я,— жалібно схлипнув Комар.

— Що за біда з тобою скоїлась?

— Усі мене ображають,— простогнав той.— Нема у мене ні ікол, ні рогів, ні кігтів.

— Ось що! Сини у мене є. На всі руки майстри. Попрошу їх для тебе шабельку викувати,— заспокоїв дідок Комара і поніс його в кузню.

— Добридень, батечку, — шанобливо сказав веснянкуватий коваль з рудим волоссям, угледівши дідка. Привітався з ним і другий коваль з волоссям чорним, як смола, і схожий на цигана.

— Нате ось, подивіться,— дідок обережно простягнув долоню з Комаром.— Хочу вміння ваше перевірити. Чи зможете ви комасі таку шабельку викувати, щоб вона не лише підняти її змогла, а й од кривдників оборонятися. І щоб шабелька ця ніколи не тупилася.

Подивилися обидва ковалі на Комара, який тонюньо схлипнув на долоні старенького, зітхнули.

— Либонь, не під силу вам моє замовлення. До побачення, — задріботів було дідок до дверей кузні.

— Та ти не сердься, батечку,— кинули йому вслід сини.— Зробимо таку шабельку, коли треба.

— Добре вже,— пом’якшав дідок, зупинившись біля виходу.— Щоб через п’ять днів викували Комарові шабельку.

І стали ковалі думати й гадати, як же маленьке ковадлечко й молоточок змайструвати, з якого металу Комарові шабельку викувати. Щоб гостра шабелька у нього була й ніколи не тупилася. Зроду такого майструвати не доводилося. Але робота ладилась. П’ять днів і ночей не виходили з кузні. Нарешті викували шабельку.

Настав день, коли приніс дідок Комара на примірку. Стали шабельку приміряти. Думали-думали, старалися-старалися, а того й невтямки, що немає ж то чим Комарові шабельку тримати. Спробував Комар шабельку в рот узяти. Пролетить трохи й упустить. Запищав Комар жалібно.

Ось тоді й вирішили ковалі спеціальні защипи зробити, щоб шабельку тримати. Взялися за діло. Просвердлили її від леза до рукоятки, та так майстерно, що навіть кінчик не затупився. Запустили Комара по кузні літати. Задзвенів Комар радісно від того, що й у нього є тепер чим від кривдників оборонятися.

Запросили знову старого до кузні. Узяв він комашечку, посадив на долоню. Дивився-дивився — нічого не помітив.

— А де ж шабелька? Невже насміхаєтесь?— розсердився він.

Комар миттю дзвінко злетів і з розмаху увіткнув шабельку старенькому в шию. Той зойкнув і вдарив себе по шиї. А Комар усе по кузні літає.

—Ну як? Шабелька гостра вийшла?— засміялися ковалі.

Нічого не відповів дідок. А Комар тим часом увіткнув шабельку в ніс одному з ковалів. Розсердився той на Комара, хотів ударити його своєю могутньою рукою, але промахнувся й щосили вдарив себе по носі. Потім тяжко зітхнув і сів на лавку. А Комар від радості, що така шабелька гарна вийшла, впився в лоб другому ковалеві. І той ударив себе по лобі, та так, що в очах засвітило.

Стали ганятися дідок і ковалі за Комаром, щоб шабельку відібрати (чи бачено таке, щоб отак віддячувати?). Зрозумів Комар, що на радощах натворив, але зробленого не повернеш. Жаль було розлучатися із заповітною шабелькою, і кинувся він навтіки.

Літає по кузні, а ковалі кидають у нього, що під руку попаде. Спробуй лиш вціль у такого маленького! Урешті-решт і самі поміж собою пересварилися. А Комар вилетів у кватирку. Бачить, Мишко клишоногий ягоди в лісі збирає. Підлетів Комар до нього, задзвенів грізно і уткнув шабельку Ведмедеві у ніс. Заревів Мишко, а Комар усе жалить і жалить, поки прогнав клишоногого з галявини. Прийшли люди у ліс по ягоди — Комар і їх прогнав. З того часу не злюбили Комара. А він же просто хвалився гарною роботою ковалів. Справді, досі його шабелька не притупилася. Недарма кажуть про хорошу роботу: «Комар носа не підточить». Жаль, правда, що не зрозуміли його дідок і ковалі. Тож Комар усе дзижчить і дзижчить — одну й ту саму казку розповідає.