Дивне літо

Валерія Врублевська

З давніх-давен на зелених наддніпрянських кру­чах жила цариця лісів, рік і полів — Дарина. Ніжно і клопітливо доглядала вона свої володіння. І були її ліси високими, луги розмаїтими, бурштиновими зда­валися Дніпрові береги.

Та ось на вкриті споконвічним пралісом схили прийшли люди. Розумні й сильні, талановиті й смі­ливі. І заходились будувати місто. Дарина зустріла їх ласкаво та прихильно. Сподобалися їй люди, і во­на навіяла на все навкруг ману покори і довіри до них. І все корилося, все було помічне їм.

Росло й росло місто — багате й красиве.

Але настала скрута. Кочові племена зажадали багатої данини. Вони палили, нівечили ліси, витоп­тували трави, таборилися під мурами міста, хапали бранців і бранок.

Городяни проганяли чужинців, а потім раз у раз бралися за сокири — і падали дерева на нові зруби, стіни, будівлі.

Страшенно розгнівалася Дарина на людей.

— І ви, котрі тут, і ті, що приходять, нищите більше, аніж вам потрібно, і забуваєте творити! Хіба є страшніша помилка? — і пішла з Дніпрових берегів.

Ну, пішла та й пішла собі. «Нехай», — думають люди.

Та помилились.

Цариця зачарувала своїх підданих. На кам’яні стовпи обернувся ліс, кам’яними хвилями застигав Дніпро.

Недобудовані стояли оселі, люди гинули або ж розбігалися по всіх усюдах.

На той час об’явився тут молодий парубок. Про­зивали його Турхан. Воїн великої сили і щасливої вдачі. Чорнявий, очі мов пекучі жарини, високий та ставний.

Раніше його ймення було тутешнє, слов’янське. Але й він, і люди забули, яке саме, бо змалку опи­нився хлопець у кочівників у полоні. За силу й хо­робрість здобув шану там.

Якось поїхав з ханом на полювання. Довго шука­ли вони здобич, аж зустріли величезного і лютого тура-одинака. Заіржав, затанцював сполоханий кінь під ханом і поніс його на вірну смерть, на гострі ро­ги. Один тільки парубок отой встиг зарадити лихові. Як блискавка майнув його аркан і зашморгнув могут­ню шию тура. Заревла звірина, засіпалась. І здався тур, і потягся за хлопцем, мов покірне теля. Зроду-віку кочівники не бачили такого.

Віддячив хан. Відпустив на рідну землю хлопця і всіх полонених. Вони й розповіли, за віщо кочівни­ки нарекли хлопця ханом — повелителем турів, або Турханом.

Побачив Турхан, як усе кам’яніє від дотику людського — дерева, трави, вода — і подався шука­ти царицю. Він був певен, що врятує людей.

Відшукав Турхан царицю на синьому морі, на зе­леному острові, в білому палаці. Вийшла до нього Дарина в оксамитовій сукні, одна половина котрої — ніч, а друга — день. На руках іскрились персні із зі­рок, волосся її мерехтіло блакитними хвилями моря, в очах коливались і мінилися всі барви лісів і трав. Побачила вона Турхана і пригадала людей з дні­прових круч.

— А що, навчилися твої родичі шанувати мої во­лодіння?

Цей юнак їй нагадав людей такими, якими вона побачила їх вперше. Сильними, розумними, будівни­ками.

Турхан відповів:

— Як завжди, одні навчилися, інші — ні.

— То я ще почекаю, доки навчаться. А ти ли­шайся в мене, хоробрий Турхане, — звернулася вона до воїна. Він чув наче й не голос, лиш повів вітру освіжив його обличчя, ласкавою солодкою втомою огорнув усього.

Ступила вона ближче, глянула у вічі, і здалося їм обом, що знають одне одного давно, і тільки на цю зустріч чекали довго.

— Це твій дім? — кивнув Турхан в бік білого палацу.

Всміхнулась Дарина — і сонячні зайчики замиго­тіли на вікнах палацу, майнули в зелені діброви.

— Ні, це палац мого батька. А я зроду жила на дніпрових схилах. Твоє плем’я змусило мене покину­ти рідну землю, — і сумним став її голос, і глибоки­ми од печалі стали її очі.

Пожалів Турхан Дарину.

— Не всі завинили перед тобою, — виправдував­ся він, а в душі й сам гнівався на людей. — А тепер, коли тебе немає, дуже важко стало їм, шкодують…

— Я повернуся, — лагідно перебила вона його мову. — Тільки пізніше. Хочеш, ми повернемося разом?

‘Опустила йому легкі руки на плечі Дарина.

— Ходімо, Турхане, я покажу тобі мою землю.

З тої миті загубив відчуття часу Турхан. Здава­лося йому, що минув день чи два, як зустрів він Да­рину, а насправді промайнули роки. Не відчував цьо­го Турхан. Лагідний голос Дарини, її ласкава чарів­ність заспокоювали його.

А плем’я людське зовсім вигибати стало. Турхана не було та й не було. Порадилися люди і вируши­ли в путь.

Вийшов якось Турхан з палацу і побачив натовп. Це був його народ. Побачили його, загукали:

— Сором тобі, зрадливий Турхане! Ти зневажив свій обов’язок і повинен вмерти! — блиснули на сон­ці мечі.

Почула те Дарина, кинулася до коханого.

Я накажу всім моїм підданим, лісам і ланам, степам і рікам, коритися вам, це я винна! — вигукну­ла вона, та було вже пізно. Руки Дарини м’якими хмарками оповили вже мертву голову Турхана.

Люди отямилися. Горе Дарини вже видавалося їм більшим, ніж власне. Та що було робити? Мечі та гнів уже зробили свою справу. І тоді забрали з со­бою вони тіло Турхана і поховали на дніпровому острові.

Дарина м’яким піском встелила його береги. Ви­сокі дерева шуміли над ним, чисті джерела виграва­ли свої вічні пісеньки. І нарекли люди той острів Турхановим, а цариця Дарина подарувала йому хист оповідати казки.

Кожного літа, як тільки зашумлять гаї, острів по­чинає з давньої історії про Дарину і Турхана. Про їхнє велике кохання, яке заповіла цариця людям, а щасливим воно може бути лише в того, хто ні на мить не забуває про долю інших людей.

Джерело: Врублевська В. Казки Труханового острова, Веселка, 1971.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up