Ішов чоловік дорогою і побачив під великим каменем кобру, що здихала. Кобра теж помітила чоловіка і стала благати, аби він витяг її звідти; за це вона дасть йому все, що він забажає. Чоловік витяг кобру з-під каменя, але вона замість винагороди сказала, що з’їсть його. Чоловік аж остовпів від такої невдячності й сказав:
— Добре, з’їси, але спершу ходімо до судді, хай розсудить нас по правді.
Вирушили вони в дорогу й незабаром зустріли вола. Змія спитала, чи це не суддя. Чоловік відповів, що ні, і вони пішли далі. Трохи згодом зустріли вівцю. Змія знову спитала, чи це не суддя, і чоловік сказав, що ні. Та ось зустрілася їм лисиця, і тоді чоловік сказав, що це суддя.
Вони розповіли їй, у чім річ. Але лисиця не захотіла відповідати, сказала, що їй спершу треба глянути, де все те сталося, аби знати, як було насправді.
Повернулися всі на те місце, і лисиця звеліла, щоб змія залізла туди, де була раніше. Тільки-но вона це зробила, лисиця звеліла чоловікові, аби він добре придавив її каменем — знатиме, як бути невдячною.
Чоловік спитав у лисиці, скільки ж він має заплатити їй за пораду. Лисиця попросила в нього найкращих курок. Тоді чоловік пішов додому і розповів про все жінці. Жінка не дозволила брати курей — замість них порадила взяти собаку. Чоловік так і зробив. Проте коли він підійшов із мішком до лисиці, вона понюхала і сказала:
— Може, це й кури, але мені вони смердять псиною.
І мерщій дременула, бо чоловік розв’язав мішок і випустив собаку. Собака погнався за лисицею.
Лисиця бігла і примовляла:
— Хутчіше, мої ніженьки! На цьому світі самі лише пастки.
Діставшись на вершину гори, лисиця стала лизати свої лапи й примовляти:
— Ой мої лапки, як ви чудово бігли!
А потім:
— Ой мої вушка, як ви стирчали!
І тоді озвався хвіст:
— А я, моя господине?
— А ти мовчи,— гримнула на нього лисиця,— весь час мене затримував, волохатий!
