У горах блукало голодне собаченя. Побачив його вовк:

— Собаченятко! Я тебе з’їм.

— Ні, сірий,— каже собаченя,— спочатку ти нагодуй мене, а потім як схочеш — то з’їси.

— Гаразд,— мовив вовк.— Іди за мною, та не відставай. Пішли вони разом і незабаром побачили череду. Вовк і каже:

— Скажи, які в мене очі, вуха, паща і хвіст?

— Твої очі палають, вуха повисли, паща широко розкрилася, а хвіст зігнувся між задніми ногами,— тремтячим голосом простогнало собаченя.

— Тепер дивися, що я робитиму!

І вовк кинувся на гладке теля, задушив його, наївся сам і нагодував собаченя.

— Я вже наївся,— мовив вовк.— Не хочу твоїх кісток… Іди геть!

Собаченя залишилося біля теляти й три дні їло теляче м’ясо. Але нарешті воно йому набридло, й собаченя попленталося далі.

Зустрілася йому голодна кішка.

— Кішечко! — пропищало собаченя.— Я тебе з’їм.

— Ні, милесенький,— каже кішка,— ти спочатку нагодуй мене, а вже потім як схочеш — то з’їси.

— Гаразд,— мовило собаченя.— Йди за мною і не відставай.

Швидко вони дійшли до табуна верблюдів. Собаченя й каже:

— Скажи, кішечко, які в мене очі, вуха, паща і хвіст?

— Твої очі дивляться тьмяно, вуха повисли, паща розкрилася і висолопився язик, а хвіст волочиться по землі,— відказала кішка.

— Тепер дивися, що я робитиму! — вигукнуло собаченя й кинулося на верблюда.

І коли воно хотіло схопити його за ногу, то дістало сильний удар по голові й відразу здохло.