Жив собі молодий вівчар. Випасав у горах овець, доїв їх, з молока робив сир, сир міняв на хліб, тим і жив. Одного разу він відкопав у горах виноградну лозу, приніс її додому й посадив у дворі. Минув рік, другий — і лоза вродила перше гроно винограду. Виноград був великий, золотистий, і вівчар вирішив дочекатися, коли той набереться в осіннього сонця солодощів. Ось тоді він його й зріже.
Восени, коли гроно налилось соком, дозріло, вівчар вирішив зрізати його. Вранці він прокинувся, вийшов з дому — глянь, а грона вже немає. Засмутився овечий пастух і почав чекати наступного року. Але й наступного року темної ночі злодій тихенько підкрався до лози і зірвав золотисте гроно. Так було і третього і четвертого року. А ось на п’ятий рік вівчар вирішив обхитрувати злодія: виготовив тонку петлю, сховав її під лозою, а сам сховався і почав чекати. Всю ніч прождав, і лише на світанку під кущем з’явилася Лисиця. Як тільки Лисиця потяглася до грона винограду, вівчар смикнув за петлю і спіймав злодійку.
Розгніваний пастух ладен був убити Лисицю, але та раптом заговорила людським голосом:
— Не вбивай мене, друже! Я тобі в пригоді стану. Я виконаю все, чого ти побажаєш.
— Гаразд, — відповідає вівчар, — я залишу тебе живою, але запам’ятай: якщо ти надумаєш мене обманути, я відшукаю твою нору і помщуся тобі.
— Кажи, чого хочеш, — мовила Лисиця.
— Ти з’їла в мене чотири грона винограду і мусиш виконати чотири моїх бажання, — відповів пастух. — Ти зробиш
мене сильним, красивим, багатим і посватаєш за мене доньку султана.
— Я згодна, — відповіла Лисиця, — але за однієї умови: щороку виноград з цієї лози ти віддаватимеш мені.
Вівчар погодився й відразу відчув, як його тіло стає іншим, як наливаються силою його груди, його руки. Він побачив, яким багатим і красивим став його одяг, як його стара хатина перетворилася на палац. Відпустив пастух Лисицю на волю, і вона вирушила сватати за нього дочку султана.
Прийшла Лисиця до палацу султана та й каже головному охоронцю брами:
— Передай султану, що мене до нього послав найбагатший у світі чоловік Бешсалким-бей. Він послав мене посватати для нього дочку султана.
Здивувався султан словам головного охоронця: ніколи в житті не чув про багатія на імення Бешсалким-бей і наказав пропустити до нього Лисицю.
Підповзла хитра Лисиця до султанського трону й улесливим голосом каже:
— О славний і могутній султане! Мене послав до тебе Бешсалким-бей. Він такий славний і такий багатий у своєму краю, що лише для переліку всього його багатства не вистачило б і року.
— Що ж хоче від мене твій господар? — запитав султан.
— Мій господар, славний Бешсалким-бей, просить тебе зробити йому честь і віддати заміж за нього твою дочку.
Задумався султан над проханням Бешсалким-бея і каже:
— Завівся у моєму царстві страшний семиголовий Змій. Він знищує сади, посіви, викрадає молодих хлопців і дівчат. Якщо твій господар здолає Змія, привезе і покладе перед палацом сім голів, я згоден не тільки віддати за Бешсалким-бея свою єдину доньку, а й зробити його спадкоємцем мого царства.
— Гаразд, славний султане, ми згодні. Не мине й трьох днів, як голови Змія лежатимуть біля твоїх ніг.
Пішла Лисиця шукати печеру, де вдень відпочивав страшний Змій. Бігла вона, бігла, а за нею ув’язалась велика зграя собак і мисливці. Добігла Лисиця до нори, завалила вхід, а сама побігла норою далі, поки не наштовхнулася на Змія, що спав. Змій прокинувся, схопив Лисицю і каже:
— Ага, отже сьогодні здобич сама прийшла до мене. Дуже добре, буде чим поласувати.
— О могутній і непереможний Змію! — відповідає йому Лисиця. — Я прийшла до тебе зовсім не для того, щоб ти мене з’їв. Я прийшла попередити, що підступний султан наслав на тебе тисячі величезних собак і наймогутніших воїнів, озброєних такою зброєю, що твій вогонь перед нею безсилий. Ти чуєш, як гавкають собаки? Вони привели до твого лігвища безстрашних воїнів. Рятуйся, Змію!
Злякався Змій, почувши нестямний гавкіт собак. Повірив Лисиці й запитує її:
— Куди ж мені заховатися?
Роззирнулася Лисиця, помітила в печері піч та й каже:
— Лізь у піч, я зачиню заслінку і засиплю землею. Вони нізащо не здогадаються, що ти тут.
Змій так і зробив. Насилу заліз він у піч, а хитра Лисиця забила прохід у піч соломою, підпалила її і зачинила залізні заслінки. Змій задихнувся у тісній печі від їдкого диму.
Лисиця дочекалась, коли пішли мисливці, вилізла з печери і прийшла до пастуха:
— Господарю! Я виконала твоє прохання. Султан погодився видати за тебе свою єдину дочку і навіть зробити тебе своїм спадкоємцем, якщо ти уб’єш страшного Змія, який удень і вночі жахає його країну, покладеш перед палацом сім голів цього Змія.
Злякався пастух:
— Ти що, Лисице! Як я можу подолати вогнедишного Змія?!
— Не бійся, господарю. Я тобі допоможу подолати страшного Змія, але за це ти мусиш виконати моє останнє прохання. Коли я помру, ти поховаєш мене так, щоб вовки і голодні звірі не могли до мене дістатись і розтерзати мене.
— Люба Лисичко, клянусь, що, коли з тобою щось трапиться, я покладу тебе в золотий ковчег і поховаю у мармуровому мавзолеї.
— Я вірю тобі, — сказала Лисиця. — А тепер готуйся в дорогу: візьмеш сорок найсильніших верблюдів, тридцять дев’ять навантаж золотом і коштовностями. Нам потрібно буде відрізати Змієві голови і здерти шкуру. Гадаю, що до нашого приходу він буде мертвий.
Сказали — зробили. Пастух виволік Змія із печі, відрізав голови, здер шкуру, все це повантажив на сорокового верблюда, і вони вирушили до падишаха. Коли султан побачив перед палацом сім голів кровожерливого Змія і його шкуру, він був уражений силою і хоробрістю Бешсалким-бея. Не відкладаючи, справили весілля, і вдячний султан призначив колишнього пастуха своїм головним візиром.
Минув час, султан помер, і його місце зайняв колишній пастух. Став він гордим і пихатим, геть забувши, що колись доїв овець, робив сир і ходив у лахмітті.
Одного разу перед вікнами палацу варта помітила здохлу лисицю і доповіла сотнику, сотник — тисячнику, тисячник — візиру, візир — султану.
— Що це ви мені перед палацом сморід розвели! — розгнівався султан і наказав винести і геть викинути труп.
Лисицю викинули, та через кілька днів вона знову лежала під вікнами спочивальні султана. Ще дужче розгнівався султан:
— Негайно ж заберіть цей труп і відвезіть у степ, нехай там його вовки розтерзають!
Минуло ще кілька днів, і труп лисиці знову лежав під вікнами султана. Султан аж посинів від злості:
— Негайно ж заберіть цей труп, укиньте його у глибоку яму і загорніть землею!
Не встиг султан віддати наказ, як дохла Лисиця ожила і ось що йому сказала:
— Ех ти, вівчарику-вівчаренку! Ти забув про свою клятву? Про золотий саркофаг, про мармуровий мавзолей! Ось як ти вчинив у відповідь на мою доброту! На добро відповів злом. Був ти пастухом, то й залишайся ним!
Сказала так Лисиця і зникла. За мить султанський палац перетворився на стару хатинку, а Бешсалким-бей — на овечого пастуха…
