Йшла собі дорогою Скрипка і несла на спині футляр, у якому зберігалися всі її пісні.
Стомилася Скрипка, сіла на камінь, і стало їй дуже сумно від того, що вона одна на цілому світі, що в неї немає друзів і що всі пісні в неї журливі… Посиділа, поплакала та й пішла далі.
Йшла вона, йшла і почула якесь торохтіння. Дивиться, аж то котиться з гірки Бубон. Він так гримотів, ніби бігло стадо буйволів. Помітив Бубон Скрипку, зупинився. Втомлений, вкритий пилом, обідраний.
— Добридень, Скрипко. Куди прямуєш?
— Світ за очі, — відповідає Скрипка.
— І я теж туди. Ходімо разом, — запропонував Бубон. — Удвох веселіше буде.
Ідуть вони гірською стежкою і чують тиху жалібну мелодію. Підійшли ближче, дивляться — сидить під кущем Сопілка і насвистує якусь мелодію.
— Добридень, Сопілко, — сказали разом Скрипка і Бубон. — Що трапилось? Чому ти так жалібно співаєш?
— А чого радіти, — відповіла Сопілка. — Вовки отару порізали і пастуха загризли. Тому мені й сумно.
— Ходімо з нами, — запропонував Бубон. — Утрьох буде веселіше.
Ішли вони, йшли і вже в сутінках вийшли на лісову галявину. Розіклали багаття, зігрілися й вирішили заспівати разом пісню. Подивитись, що з цього вийде.
Першою почала Скрипка, вслід стомлено бухнув Бубон і, вторячи їм, журливо засвистіла Сопілка. Від їхньої музики в лісі стало так сумно і так журно, що гасло багаття, перестали в траві сюрчати коники, погасли в небі зірки.
Другого дня на їхньому шляху трапилося село. У цьому селі зібрали багатий урожай, засипали його в засіки і готувалися відсвяткувати іменини Золотої Осені. Звідусіль гостей запросили, на столи різних страв приготували. П’ють, їдять, а не весело їм… Чогось не вистачає, а чого — й самі не зрозуміють…
Ось тут і з’явилися Скрипка, Бубон і Сопілка. І всі відразу зрозуміли, що справжнє свято тоді, коли лунає музика. Зустріли друзів щиро. Нагодували, напоїли і попросили заграти щось веселе, таке, щоб ноги самі пішли в танок.
Радісно заспівала Скрипка, весело засвистіла Сопілка, гучно й завзято ударив Бубон — і почалися такі веселощі, яких ніколи не було в цьому селі.
До ранку люди співали й танцювали, а потім розійшлися по своїх домівках і селах і рознесли по всій окрузі добру славу про веселих музик: Скрипку, Бубна і Сопілку.
Того року стояла довга тепла осінь. У кожному селі святкували, справляли весілля, влаштовували гуляння, і друзям ніколи було сумувати.
Коли в домі достаток, коли усі живі-здорові, коли засіки переповнені різними запасами, коли худоба нагодована й доглянута, — люди стають щедрими й гостинними. Проводжаючи музик, жителі сіл щедро нагороджували їх за працю, за старання, за принесену радість. Усе, що заробляли, друзі складали в одну велику торбу…
Друзі у складчину купили клаптик землі, спорудили будинок, заклали сад… Кожен, хто проходив повз великий і чепурний будинок, посміхався і промовляв: «Цей будинок належить Скрипці, Бубну і Сопілці».
Одного разу друзів запросили на багате й пишне весілля, яке тривало цілий тиждень. Радісно виспівувала Скрипка для нареченої та її подружок, Сопілка — для нареченого і його дружків. Голосно заохочував Бубон парубків, які виходили в коло помірятися силою. Відгриміло весілля. Батько нареченого насипав друзям за роботу золота. Повний бубон. Повернулися вони додому і вирішили розділити золото на три частини. Висипали вони монети на стіл, сіли довкруги, і кожен почав брати з купки по золотій монеті й класти біля себе, поки не залишилась одна монета.
Дивляться на неї друзі і не знають, як їм розділити одну монету на трьох. Тоді Бубон і каже:
— З-поміж вас я найгучніший і найважливіший, отже, монета мусить належати мені.
— Ні, — заперечила Скрипка, — в кого найніжніший, найзадушевніший голос? У мене. Отже, монета моя.
— Яка несправедливість! — образилася Сопілка. — А хто грав для нареченого і його дружків? Я. Тож золото мусить належати мені.
Довго сперечалися вони, але так і не дійшли згоди, кому повинна належати золота монета. Вирішили закопати її в саду під деревом і запитати поради в людей: нехай скажуть, хто з них найголовніший і кому слід віддати монету.
Ніхто не хотів розставатися зі своїм багатством. Кожен забрав своє золото з собою. Йшли вони, йшли і вночі натрапили на багаття, довкруж якого бенкетували розбійники. Помітили розбійники музикантів, зраділи. Затягли їх у коло і наказали грати. А музиканти стоять і мовчать. «Ви що, — розсердився ватажок розбійників, — не бажаєте нас потішити?!» Тоді Скрипка їм відповідає:
— Панове розбійники, ми вас потішимо, але ви спочатку повинні вирішити нашу суперечку: хто з нас найголовніший, кому мусить належати золота монета?
— Перш ніж вирішити суперечку ми повинні побачити цю золоту монету.
Цей ватажок розбійників був хитрий, як чорт, він відразу ж зрозумів, чим тут пахне…
Скрипка розчинила футляр, де лежало її золото, і при світлі багаття монети засяяли, неначе зірки. Угледіли розбійники золото, накинулися на Скрипку. Порвали струни, поламали вушка, натовкли боки… Таку бійку зчинили за те золото, що друзі ледве-ледве втекли.
Через деякий час у горах Скрипка, Бубон і Сопілка помітили табунників, які сиділи понуривши голови. Табун коней, котрих вони за наказом хазяїна гнали на продаж, злякавшись вовків, кинувся в безодню. Сиділи табунники й міркували, що вони тепер скажуть хазяїнові.
Привіталися вони з музикантами і попросили їх заграти. Але музиканти стоять і мовчать. Тоді найстарший табунник і каже:
— Ви не хочете разом з нами розділити наше горе?
А Сопілка йому й відповідає:
— Панове табунники, ми заграємо вам, але спочатку ви мусите вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найголовніший, кому повинна дістатися золота монета.
— Де вона, ця золота монета? — важко зітхнув табунник. — Може й не варто через неї сперечатися.
Не втрималась Сопілка, розв’язала торбу і висипала перед табунниками свій скарб. Побачили вони золото, забули про все на світі й накинулися на монети. Сопілка розсердилась, кинулась рятувати своє багатство, але її та її друзів зіштовхнули у глибоке провалля.
Вранці вони ледь вибралися з того провалля, дісталися до великого шляху і побрели ним, підтримуючи одне одного.
Ідуть вони побиті, сумні, а назустріч — сільські борці. Теж всі у синцях. Ідуть босі, в самих шароварах. Їздили вони на ярмарок з іншими борцями силою помірятись, головний приз вибороти. Але поки вони боролися, в них і віз, і коней, і одяг злодії вкрали. І головний приз їм не дістався. Ось і повертались вони у своє село, піймавши облизни. Ішли й думали, як їм тепер у рідному селі показатися…
Помітили борці музикантів, оточили їх і попросили заграти щось веселеньке. Музиканти стоять і мовчать. Розгнівався старший борець:
— Ви що, без грошей і грати не хочете?
— Ми вам заграємо, — відповів Бубон, — але ви спочатку допоможіть вирішити нашу суперечку: хто з-поміж нас найкращий, кому з нас повинна дістатися золота монета…
Переглянулись поміж собою борці. Старший з них і каже:
— Перш ніж вирішити вашу суперечку ми повинні переконатися, що ця золота монета — справді золота, а не якась підробка…
Не втримався Бубон, розв’язав торбу і висипав на дорогу усе своє багатство. Як побачили борці золото, так всі гуртом і накинулися на нього. Бубон хотів було відтягнути їх від золота, та де там! Йому так попід боки надавали штурханів! Сорочку шкіряну порвали і закинули його самого так далеко, що друзі ледве розшукали його у придорожній канаві.
Повернулися музиканти додому, відкопали монету, через яку стільки горя і принижень дісталося їм, і пішли на базар. Прийшли до ремісників, де їх швидко привели в належний порядок. Скрипці вставили нові, перламутрові вушка, натягли нові струни, покрили лаком пом’яті боки. На Бубон натягли новеньку шкіряну сорочку, а з боків зробили отвори і вставили в них мідні тарілочки — щоб голоснішим був! Сопілці промили янтарним соком очі, підфарбували, причепурили.
Зійшлися друзі разом, дивляться одне на одного і не впізнають: такі вони стали нарядні й красиві. Першою не втрималася Скрипка: заграла новими струнами. Слідом за нею заспівав свою мідну пісню Бубон. Їх підтримала дзвінка Сопілка. Всі люди, які були того дня на базарі, зійшлися послухати веселих музикантів.
Відтоді друзі більше на сварилися. Жили мирно і дружно. І досі так живуть. Ходять із села в село грати на весіллях, розважають людей. Вони завжди там, де радість, де пісня, де лунає Хайтарма. І нема в нашому краю шанованіших і відоміших музик, ніж Скрипка, Бубон і Сопілка…
