Іде раз вовк понад лісом. Бачить — аж дятел дерево довбає.

— Дятлику, дятлику, ти довбаєш літо й зиму, чом же ти собі чоботи не видовбаєш?!

А дятел і відповідає:

— Мені чоботи ні до чого. А ти, вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, ріжеш, а зима надійде — ти й мерзнеш. Чом же ти собі й досі кожуха не пошиєш?

Вовк пригадав, що й справді у нього в люті морози зуб на зуб від холоду не попадає. Зажурився вовк, іде й плаче. А назустріч йому — лисиця. Вона й питає вовка:

— Куме, чого це ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли дятел каже: «Вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, а кожуха собі ніяк не справиш».

— Є чого плакати! Я тобі такого кожуха пошию, кумцю! Тільки принеси мені овечку.

Пішов вовк, зарізав овечку й приніс лисиці.

— Прийди завтра — і кожух буде готовий,— каже лисиця. З’їла вона овечку та й качається собі ситенька, гріється на сонечку. Приходить вовк.

— Ну, лисичко-ягідко, чи пошила вже мені кожуха?

— Пошила, кумоньку, пошила, тільки на комір не вистачило. От якби шмат конячої шкури на комір дістати!..

— А де ж його узяти? — питає вовк.

Лисиця й відповідає:

— Недалеко на толоці пасеться гарний жеребчик — от із нього вийшов би чудовий комір. Бери віжки й гайда зі мною! Ти придержиш його, а я й викрою, скільки мені на комір треба.

Підійшла лисиця з ножницями до жеребчика та чирк йому біля вуха. А вовк поруч із віжками націляється. Жеребчик злякався та як плигне, як понесе вовка, то в нього аж шерсть закуріла. А лисиця все кричить навздогін:

— Кумцю, тримай жеребчика, бо я ще не викроїла.

Вовк уже хотів відпустити віжки, та заплутався в них і ніяк не може вивільнитися. А жеребчик несе вовка прямісінько до свого подвір’я.

— Кумцю, кумцю, хапайся за ворота! — кричить лисиця здалеку.

Але де там вовкові за щось хапатися, коли його кістки по землі торохтять. Так і не вдалося йому надягти того кожуха, що лисиця пошила.