Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду; ніде нічого не пійма: От та й пішов він до бога просити пищі. Приходить до бога та приставився таким бідним, таким бідним, що ще гірший, ніж був.
— Боже,— каже,— милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду.
— А чого тобі їсти? — каже бог.
— Чого дай, то дай.
— Отам на лугах пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, отту й з’їж!
От вовк мерщій од бога, трюх-трюх,— так біжить! Та до кобили:
— Здорова була, кобило! Казав бог, щоб я тебе з’їв.
— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш — собака!
— Їй-богу,— каже, — вовк.
— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— А з голови! — каже.
— Е, вовчику,— каже,— вовчику! Коли вже ти наважив мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини,— а я все буду пастись,— та й доситішаю; тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже вовк та зараз до хвоста…
Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… Вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк видить собі та й дума:
«Чи я не дурний, чи я не скажений… Чому було не хватати за горло?!»
От він уп’ять потяг до бога просить пищі.
— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба,— каже, — тобі кобили трохи?
Лає:
— Хай,— каже,— з неї шкуру живцем на гамани злуплять! Не то не наївся, та трохи пики не розбила…
— Ну, коли ж так,— каже бог,— то піди, отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране!
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти? — каже.
— Вовк!
— Та брешеш — собака!
— Ні, їй-богу,— каже,— вовк!
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— А як їстиму?! З голови почну, та й увесь мій — не як!
— Е, вовчику,— каже,— вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставай,— каже.
От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рот — так тая пасть аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як вчистить у лоб. Він — беркиць у яр… Добре наївся!.. Тоді сів сердега та й плаче.
— Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?!
Думав, думав… От пішов знов до бога просить пищі.
— Боже, — каже,— милостивий, боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
— Такий з тебе їдець! Тобі якби само у рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало то й твоє: воно нікуди не втече.
Послухав. Прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й дума:
«Добре,— каже,— з’їм я його, а воно ж солоне — пити захочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…»
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядиться, що нема сала, повернувся — коли лежить. Узяв теє сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче.
— Чи я не дурний, чи я не скажений! Хто ж таки не ївши п’є?
Сидів, сидів… Так їсти — аж-аж-аж!.. Йде знову до бога просити пищі.
— Боже,— каже, — милостивий, боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу…
— Та й обрид вже ти,— каже,— з тією їжею! Та що вже з тобою казать: піди, там недалечко села пасеться свиня, оту й з’їж!
Пішов.
— Здоров, свине!
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з’їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
— Вовк!
— Брешеш — собака!
— Ні,— каже,— вовк!
— Хіба ж,— каже,— вовкові їсти нічого?
— Нічого, — каже.
— Коли ж,— каже,— вовкові їсти нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігла в село. Вона як закувіка — аж вовк перелякався.
— Чого се ти, — каже,— кричиш?
— Та це ж я,— каже,— скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали на начальство.
Коли це люди як сунуть з хат — з кочергами» з рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому!),— потихеньку до свині:
— Скажи — чого це такого народу біжить?
— Та це ж,— каже, для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить — то вже йому й не хочеться: насилу живий вирвався!
Як дерне — та прямо до бога.
Боже,— каже, — милостивий, боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а ото от-от віку кінець.
Бог каже:
Піди, там он йде кравець,— нападеш та й поживишся.
Ледве потопав. Перестріва на дорозі.
— Здоров, чоловіче!
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з’їв.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже:
— Вовк!
— Брешеш — собака!
— Ні,— каже,— їй-богу, вовк.
— Та й малий же,— каже, — з біса; ану, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай мірять! Міряв його, міряв… Вже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе його міря:
— Аршин! І вздовж і вшир!
Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне!.. Та вже годі до бога, та побіг до вовків:
— Вовчики-братики! Таке й таке лихо!
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево. Він на те дерево; заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають… Вовк і каже:
— Ні,— каже,— братця — нічого з цього не буде! От як зробим: я стану на землі, а ви усе на мене, усе на мене — один зверх одного; аж поки досягнем вражого сина.
Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:
— Ану, злізай, вражий сину, будемо тебе їсти!
— А-а-а! — каже,— вовчики-братики, помилуйте мене, не їжте!
— Ні, — каже,— не можна; злізай!
— Постойте ж,— каже,— я на сход душі хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув та — ачхи! А спідньому вчулось, що від верхнього міря та каже: аршин! Та як присяде — так усі й покотились… Оттакий ворох!.. А він тоді драла… Вони за ним; піймали і розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.
— Спасибі,— каже,— богу, що не попущено душі християнської лютому звіру!
Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею, та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив,— по бороді бігло, а в роті нічого не було.
От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам — грошей мішок.
