Король кожний день їздив на полювання, бив із мушкета оленів.

Одного разу олень дуже утікав. Завів ловця у велику хащу, що той не міг вийти.

Іде король, блудячи, і приходить на одну поляну. А там, на полянці, стояла хатка вугляра, котрий палив із дерева вугіль.

Король каже:

— Чоловіче добрий, покажи дорогу, бо я заблудився. Але спершу дай мені переночувати.

— Спати будете хіба на горищі, — відповів вугляр. — Бо у хаті жінка, а їй на часі родити дитину.

Король виліз на горище хати. Але не спав до ранку. Він чув, як на горищі сови говорили. Весь час питала одна одну:

— Чи вже є дитина?

— Ще не є!

— Добре, що не є: якби хлопчик тепер народився, то виріс би п’яницею.

Через малий час сова питає знову:

— Чи вже є?

— Ще ні!

— Добре, що нема, бо коли б той хлопчик народився цієї хвилини, то під час весілля скочив би у воду.

Гукає сова втретє:

— Чи вже є?

— Вже є!

— Щасливий народився, бо візьме за жінку дочку короля. Якраз і в палаці народилася дитина — має король дочку!

А король, коли таке почув, то вже ледве дочекав до ранку. Рано спустився із горища — а вуглярева жінка вмерла, зосталася дитина сама.

Король каже:

— Чоловіче добрий, продай ти мені хлопчика. Мати його вмерла, то що з ним будеш діяти?

Вугляр відповів:

— Я знаю, що в палаці було б йому ліпше, як у лісі. Коли хочете — беріть.

Другого дня король прислав солдата. Той заплатив вугляреві гроші, взяв дитину в кошика. Але коли переходив річку, то кинув хлопчика у воду, як наказав король.

Дитина не втопилася, а в кошику плила за водою.

Один рибар побачив її і приніс додому:

— Ну, небого жоно, тепер і в нас буде син — Плавунчик, бо на воді приплив.

Жінка зраділа хлопчикові та почала його годувати. І дитина помалу росте.

Через кілька років приїжджає король на коні до того рибаря. Сів собі у холодок і каже, що випив би свіжої води. Рибар покликав хлопця.

— Гей, Плавунчику!

— Що, няньку?

— Біжи до криниці та принеси свіжої води.

Король напився й похвалив:

— Спритний у вас син! Чому ім’я хлопцеві — Плавунчик?

І рибар йому все розповів, як сталося з Плавунчиком.

Король здогадався, що то була дитина, котру кинув у воду солдат.

А хлопець мав уже сімнадцять років. Король нараз написав листа і сказав Плавунчику, щоб ніс до королеви. В листі було написано: «Коли хлопець принесе листа, замкни його в темницю».

Плавунчик не читав, а поспішив до королеви. Ішов хащами, пустами. Раз бачить — стоїть жінка у білій одежі, його маточка. А то була сама сонцева мати. Вона зраділа хлопцеві:

— Дорога моя дитино, уже тебе бачу другий раз! Куди ти біжиш?

Хлопець тільки показав листа. Жінка прочитала і сказала:

— Вже піч, як підеш? Переспи тут, під буком.

Простелила свій фартух, і він переспав.

Рано жінка хухнула на лист, і все стерлося. Сама написала кров’ю зі свого пальця: «Коли до тебе прийде оцей хлопець, скоро справляй весілля, і доки я приїду, аби були вінчані з нашою дочкою».

Королева глянула на лист і впізнала руку свого чоловіка. Прочитала й повінчала хлопця із власного дочкою. А то була суджена Плавунчика, котра народилася тої хвилини, коли й він.

Король вертається і бачить: Плавунчик із принцесою тримаються за руки і ходять замковим двором.

— Що ти наробила? — крикнув на королеву.

А та показує листа, що він власного рукою написав.

Король на те не сказав нічого, лише дає хлопцеві наказ:

— Будеш жити з моєю дочкою, як принесеш від Діда-Всевіда три золоті волоси.

Плавунчик зібрався і йде шукати того діда.

Приходить до якоїсь чужої держави. Бачить, що тут люди зібралися довкола колодязя й поговорюють:

— Новий колодязь, а води нема!

Плавунчик поклонився. Люди його питають:

— Куди йдеш, чоловіче?

— Іду я далеко, до Діда-Всевіда!

— Спитай, чи в цьому колодязі буде колись вода.

Хлопець пішов далі. Приходить він до річки. І питав його перевізник:

— Куди ти йдеш?

— До Діда-Всевіда.

— То спитай про мене, доки я ще буду перевізником.

Плавунчик іде дорогою. Дивиться, а він уже в державі, де люди посідали під одною яблунею і говорять так:

— Красна яблуня, але чомусь не родить.

Побачили хлопця і питають:

— Куди йдеш, чоловіче?

— Ой, далеко, до Діда-Всевіда.

— То спитай, чи буде наша яблуня колись родити яблука. Як вернешся, то розкажеш нам.

Іде Плавунчик далі. Заходить він у великі пустища. Нараз бачить — дуже світла хижа. Заходить до хижі, а там сонцева мати. Вона йому зраділа:

— Люба моя дитино, вже третій раз із тобою бачуся, Скажи, в якому ділі ходиш?

Хресник почав казати, що йому потрібно три золоті волоси від Діда-Всевіда, а ще має дізнатися, чому в однім колодязі не з’являється вода, доки буде на такій і такій ріці чоловік перевізником та коли красна яблуня почне родити яблука.

Сонцева мати відповіла:

— Іди, синку, під постіль і спи.

Нараз вертається до хати старий дідо. А то було сонце. Коли воно заходить — старіє, а коли сходить — молодіє.

Дідо поклав голову матері на коліна і міцно заснув.

Мати висмикнула з нього один золотий волос і кинула на постіль Плавунчикові. Дідо підхопився:

— Мамко, чому ти мене смичеш?

— Синку любий! Ти собі заснув, а мені приходять на очі страхи. Показалося тепер, що в одній державі зібралися люди і гадають — чи у їх колодязі буде колись вода?

— Мале діло — помогти колодязеві. На нору сіла жаба. Жабу треба вийняти, і в колодязі появиться вода.

Дідо заснув знову. А мати висмикнула з нього другий золотий волос і кинула Плавунчикові.

Дідо крізь сон питає:

— Чому мене смикаєш? Я так натомився, а ти мені не даєш спочити.

— Ой, дитино, йде мені на очі: один чоловік возить човном людей і кожного питає, доки він ще буде перевізником.

— І тут мале діло: доки не поставить на весло другого чоловіка, доти й буде возити він сам.

І дідо спить далі.

А сонцева мати витягла третій волос і пустила хлопцеві за постіль.

Дідо пробудився і сердито каже:

— Чому ти мене смикаєш?

— Іде мені на очі: стоять собі люди коло одної яблуні і ніяк не можуть розсудити — коли та красна яблуня буде родити?

— Невелика хиба і у тої яблуні: її коріння вперлося у камінь. Треба викопати камінь, і яблуня почне родити яблука.

Надходила вже днина. Дідо-Всевідо каже:

— Вставати б та йти геть, бо в одній державі жона дуже плаче за чоловіком Плавунчиком. Іду їй сльози висушити і потішити її.

Зібрався і пішов. А Плавунчик красно відклонився від своєї маточки і йде собі додому з трьома золотими волосинами.

Приходить до людей, що стоять коло яблуні:

— Спитав Діда-Всевіда?

— Де б не спитав… Невелика хиба вашій яблуні: її коріння вперлося у камінь. Вийміть того каменя, і яблуня буде красно родити.

Плавунчик дочекав, доки камінь вийняли. Яблуня одразу розцвіла і повеселіла.

Люди так зраділи, що дали подорожньому пару добрих коней та віз срібла-золота.

Приїхав Плавунчик і до перевізника:

— Чи ти спитав про мене?

— Спитав… Перевезіть — і тоді скажу.

Перевізник його перевіз. Плавунчик гукнув:

— Сказав Дідо-Всевідо, що доки не поставите другого чоловіка на весло, доти будете перевозити самі!

Подорожує далі. Приїхав кіньми до людей, що чекали його при колодязі.

— Ну, чи ти спитав?

— Спитав… На норі жаба. Жабу треба вийняти, і в колодязі появиться вода.

Ці люди теж дали йому два коні та віз срібла-золота.

Їде Плавунчик далі. Приїжджає у свою державу.

Жінка його побачила і радісно вибігла назустріч. Минуло вже чотирнадцять років, як Плавунчик пустився у світ, — де би не раділа! Зайшли вони у замок.

А король питає:

— Чи ти приніс три золоті волоси від Діда-Всевіда?

— Приніс, але про себе!

Плавунчик від тих волосин почув велику силу і не боявся короля.

— А хто тобі дав стільки срібла й золота?

— То дідова робота. Ідіть і ви, може, і вам дасть.

Король зібрався у дорогу. Приходить він до тої ріки, де був перевізник, везеться через воду. Перебрався до другого берега. Тоді перевізник передав йому весло і вискочив із човна.

Король і понині зостався на ріці, коли ще не вмер.