Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишне було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучне його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювали царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс, то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась — аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.
А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе — я тобі у пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже чоловікові:
— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила — заріж іще одну корову!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову — як полетів… Пролітав мало не цілий день; увечері прилітає та й каже йому:
— Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:
— Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:
— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.
Той чоловік питається:
— Що з того буде?
А він йому:
— Сідай!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі здавалось?
А він йому каже:
— Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
— Отак само мені було, як ти на мене націлився.
— Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, ну, нема що робити — таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе — та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
— А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
— Так, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:
— Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому:
— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому й каже:
— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:
— Іди ж у хату, та як будуть питати тебе, чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Він приходить у хату; коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки…
А він їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Вони тоді:
— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
От він вийшов із хати й каже орлові:
— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому й каже:
— Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,— та не дали й тут яйця-райця.
Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
— Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…
А він їм каже:
— Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
— Піди ж приводь — зараз тобі дамо!
Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:
— Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить, бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?
А він їй:
— А що ж тобі дати?
Вона йому й каже:
— Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
— Дам!
Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
— Нема що робити — журбою не поможеш! Якось треба жити!
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот — забагатів.
Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:
— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Та й пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому й каже:
— Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб у ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди і плаче. А та дочка й питається:
— Чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб я за одну ніч…
— А що ж таке?
Він їй і розказав. Дівчина йому й каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю, як змія казала.
Хлопець зголосився:
— Добре!
Вона йому й мовить:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
От пішла дівчина до того лугу та як свисне! — той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,— він приніс її до змії в хату і поклав на столі.
Змія прокидається, вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки[1] туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:
— Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:
— Лягай спати тут, я це все пороблю.
А сама як свисне! — так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
— Що загадала?
Він розказав.
— Оце вже не жарти,— каже та дівчина,— хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,— бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило?
— Ба ні! — одказує.— Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
— А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!
Полізла дівчина та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:
— Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
— Золотого зайця.
Вона йому:
— Де тут він узявся? Тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається хлопця:
— А що, немає зайця! І ніщо не виходило?
— Ба ні! — одказує.— Виходила баба стара та й спитала мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.
Вона йому й мовить:
— Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці. Тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От дівчина так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Парубок узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
— Добре, йди!
Хлопець пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія як огляділась, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують — стугонить земля… Тоді дівчина й каже:
— Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе, чи ти не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою, то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
— Йшли.
Той питається:
— Давно ж вони йшли?
Дід:
— Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його спитав, чи не бачив, чи не йшли тут парубок із дівкою. А він сказав, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,— так я й вернувсь.
Тоді змія йому каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве, так дівчина й каже:
— Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка?
А той каже:
— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій мовить йому:
— їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.
Сказав це й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді змія й каже:
— Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив? То ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Так біжить!.. А ті чують — земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже хлопцеві:
— Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою окунем.
Зробила.
Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою — давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер вже ми не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Таж про мене подумають щось погане».
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував — так і забув за ту дівчину.
Ото побув він дома півроку та й задумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки дівчат. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,— хоч її ніхто й не знав, що вона за дівчина. Стали бгати[2] шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Тоді парубок і згадав за ту дівчину — за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!
[1] Байдак — великий човен.
[2] Бгати — робити (з тіста).