Пригода з Смоляним Чоловічком

Розлючений тим, що йому не вдалося з’їсти Кролика, Лис розшукав великий шматок смоли і зліпив з неї Смоляного Чоловічка. Потім поклав його край дороги, а сам сховався у кущах та й жде. Сидів, сидів, коли це бачить — по дорозі йде Вухатий: скік-скок, скік-скок.

Угледівши маленьку людину, Кролик здивувався і захотів ближче познайомитися з нею.

— Здоров був, братіку! — вклонився Кролик Смоляникові.

Чоловічок мовчав. А клятий Лис принишк тимчасом у кущах.

— Яка сьогодні гарна година. Правда? — вів далі Кролик.

Та Смоляник мовчав, як пень. Лис перестав і дихати, прислухаючись до того, що робиться на дорозі.

— Ти що, глухий?! — розсердився наш Вухатий.

Той ні пари з уст. А Лис сидів тихо-тихо.

— Ну, задавако! — вигукнув братік Кролик.— От я навчу тебе ввічливості!

Лис посміхнувся сам до себе, а маленький Смоляник мовчав, як риба.

— Ах ти ж нахабо! — напосідав на Чоловічка Вухатий.— Якщо ти зараз же мені не скажеш «здрастуй», то я з тебе дух виб’ю!

Та Смоляник — нітелень, а братік Лис аж дрижав від мовчазного сміху.

Урвався Вухатому терпець, і він затопив Смолянику у праве вухо. Та що це?.. Рука його враз прилипла!..

— Ану, пусти! — закричав братік Кролик і затопив йому у ліве вухо. Звичайно, друга рука його теж прилипла.

Кролик з розмаху вдарив Смоляникові в живіт ногою, нога теж пристала до смоли.

— Пусти, кажу! Бо я з тебе дух виб’ю,— несамовито вигукнув Вухатий і стукнув Смоляного Чоловічка головою, та так прилип, що й поворухнутись вже не міг.

Тут Лис і вискочив з кущів.

— Здрастуй, братіку Кролику! — звернувся він єхидно.— Чого це ти надувся? Чим це ти так невдоволений?

А потім упав на землю і так зайшовся сміхом, що трохи живота не порвав.