Куклухай

Росло у полі дерево, було у дереві дупло, у дуплі — гніздо, а в гнізді троє пташенят та їхня мати — Куклухай.

Ішов якось полем хан-вовк. Побачив Куклухай з ії дітками-пташенятами і загарчав:

— У мене їх лише трійко, ясний мій хане,— відказала Куклухай.

Вона тремтіла від страху та все низенько вклонялася.

Розгнівався хан-вовк:

— Як троє? Отже, одне росте без пари? Віддай його мені, бо накажу зрубати дерево. Незабаром зима впаде, мені дрова потрібні.

Заплакала Куклухай, затріпотіла крилами й кинула вовкові одне пташеня.

Вовк проковтнув його та й пішов собі.

На другий день причвалав він знову, завив під деревом:

— У мене їх тільки двійко лишилося, ясний мій хане,— мовила Куклухай і низько-низько вклонилася.

— Нащо тобі двоє? У злиднях живеш, тобі й одного зростити важко. Віддай мені другого, я сам його виховаю.

— Ні, — сказала Куклухай,— не віддам!

Гукнув тоді хан-вовк лісорубів. Прийшли лісоруби з гострими сокирами.

Заплакала-затужила бідолашна Куклухай і кинула вовкові ще одне пташеня.

Хан-вовк заглитнув пташа та й подався геть.

За день утретє прийшов вовчисько і втретє завив, ще лютіше:

— Тепер у мене один-єдиний син, ясний хане,— відказала Куклухай, ледь жива від жаху.

— То й нічого тобі через одного клопіт мати! Я беру його на службу, а ти гуляй собі лісами без турбот.

— Ні, не віддам! Хоч що роби — не віддам! — зойкнула Куклухай.

Тоді вовк розгнівався й наказав лісорубам дерево зрубати. Здригнулося дерево. Випало з гнізда останнє пташа. Вовк зжер його і оком не змигнув.

Заголосила, заридала Куклухай, залетіла далеко до лісу, сіла на кизиловий кущ і заспівала:

Аж тут хитра лисиця надбігла. Вона давно вже метикувала, як би їй стати ханом замість вовка.

— Чого плачеш, любенька Куклухай? — медовим голосом запитала вона.

І довірлива Куклухай заспівала лисиці:

— Не плач, любесенька Куклухай, — стала втішати лисиця. — Я добра. Я допоможу тобі помститися лихому вовкові. А ти — лети-но лісами та розповідай усім про його страшний злочин.

І полетіла Куклухай розповідати про лютий злочин вовка-хана.

Лисиця ж побігла простісінько до вовчого барлога.

— Гей, лиско, куди поспішаєш? — забачивши лисицю, спитав вовк.

— До млина біжу, борошенцем поживитися. Хазяйка саме пішла до аулу по вогонь, і на млині — нікого… Чи не хочеш разом піти, хане-вовче?

— Ходімо,— погодився вовк.

Прийшли вони до млина. Вовк перший запхався в комору і нажерся борошна досхочу. Коли ж надійшла лисиччина черга, вона сказала вовкові:

— Гей, хане-вовче, тепер тобі сторожувати. Та гляди, не надумай тікати!

— І. чого б я тікав? їж собі спокійно!

— Е ні, хане-вовче, все-таки краще я тебе прив’яжу. А сама я хутенько.

— Ну, якщо хутенько — прив’язуй.

Лисиця прив’язала вовка за хвіст до млинового колеса, а сама пустила воду. Колесо закружляло разом з вовком. Що вже било його, що вже тіпало! Насилу вирвався вовк та дременув. Тільки вовчий хвіст так і залишився метлятися на колесі.

Натішившись удосталь, помчала лисиця до лісу й розповіла про все Куклухай.

Через кілька днів лисиця, ніби ненароком, знову трапила на очі ханові-вовкові.

— А-а-а, це ти, капосна? Ти що зо мною вчинила? — загарчав розлютований вовк.

— А що я такого вчинила? — здивувалась лисиця.— Я ж тебе вперше в житті бачу.

— Як? Хіба це не ти заманила мене до млина? Хіба це не ти залишила мене без хвоста?

— Та що ти, що ти! — вискнула лисиця.— І знати нічого не знаю. Я — стара лікарка, рани лікую.

— Чи не брешеш, руда? — закліпав хан-вовк.

— Якщо не ймеш мені віри, то не стану на тебе і часу марнувати! — І лисиця вдала, що хоче піти.

— Пожди! — заволав вовк.— Вилікуй мене, лікарко, зроби таку ласку… Соромно мені показатися перед своїми підлеглими Хіба ж вони шануватимуть безхвостого хана?

— А звісно, не шануватимуть! — відказала лисиця. — Вилікую тебе, але пам’ятай: маєш коритися мені в усьому!

Хан-вовк обіцяв коритися.

Привела лисиця вовка до стіжка сіна.

— Заховайся тут,— наказала вона.

Зарився вовк у сіно, а лисиця підпалила стіжок та навтьоки.

Вовк терпів, аж поки загорілася на ньому шкура. Вискочив із стіжка безхвостий та голий і тут-таки й здох з болю й досади.

— Тепер бачиш? — мовила лисиця до Куклухай. — Он як я помстилася вовкові! Лети ж мерщій, скликай усіх птахів, розповідай усім, яка я добра! Нехай оберуть мене на хана.

І Куклухай полетіла з краю в край по всьому лісу, виспівуючи про добрість лисиці, про її сміливість та безкорисливість.

А лисиця й собі помчала по всіх усюдах, вихваляючись, яка-то вона милосердна. І розповідала, що злого хана-вовка вже й живого немає.

— Тепер,— солоденько казала вона,— треба нам обрати нового хана, та не абиякого: а щоб і шкура в нього була пухнаста, і хвіст довгий.— І полискувала своїм м’яким хутром.

Всі погодилися обрати лисицю на хана, тільки кури боялися. Та хто тих курей слухав? І стала лисиця ханом. Минула зима, розквітла весна, і знову Куклухай вивела собі діток.

Сіла вона на вершечку дерева й заспівала:

Та не встигла Куклухай доспівати пісні, як побачила хана-лисицю в гаптованому золотом бешметі і з срібним кинджалом. Лисиця бундючно виступала, прямуючи простісінько до дерева. А за нею слідом ішли два лісоруби з гострими сокирами.

Підійшла лисиця під дерево й заверещала:

— Послухай, добра лисице,— закричала Куклухай,— тут же я живу з діточками, я, Куклухай!.. Чи ти мене забула? Ми ж були друзями ще до того, як ти стала ханом.

— Дурна ти була, дурною й лишилася, — відказала лисиця й звеліла лісорубам зрубати дерево.

Впало дерево. Похапала лисиця з гнізда пташенят, схрумала їх усіх відразу й пішла собі далі.

Отака відплата випала бідолашній Куклухай за те, що повірила хитрій лисиці. Бо й справді: хіба ж краща хан-лисиця за хана-вовка? Ні, довірливій Куклухай про це слід було добре пам’ятати!