Жила-була жаба. Вона жила біля маленького круглого озерця.
Ось одного разу вийшла вона з свого дому і плиг-скік по березі, плиг-плиг — у ліс пострибала, скік-скік — дорогу додому загубила.
Метнулася туди, сюди і втрапила на мурашину стежку.
Мурашки видерлися їй на спину, вчепилися в живіт.
— Ква-а,— заплакала жаба,— кво-о… Як вам не соромно кривдити того, хто заблудився, кусати голодного?
Мурашкам стало соромно. Сплигнули вони на землю, низько жабі вклонилися:
— Шановна тітонько! Просимо до нас у гості — їжі нашої скуштуйте, медку нашого пригубіть.
Прийшла жаба до мурашок, сіла на почесному місці. Їла й пила стільки, що не пам’ятає, хто постіль стелив, на чому спати лягла.
Прокинулася жаба, коли сонце вже високо піднялося. Мурашки давно вже на роботу подалися, тільки одна мурашинка забарилася — після сніданку чашки-ложки мила.
— Будь ласка, вилізь на модрину,— попросила жаба,— кругом подивися. Може, ти побачиш, у якій стороні мій дім, моє кругле озерце…
Мурашка вилізла на дерево, на всі боки подивилася і каже:
— Он там, на заході, блищить ваше озеро. Якщо хочете, проведу вас туди навпростець.
— Яка ти добра! — зраділа жаба.— Ходімо, ходімо скоріше. Дома я тебе добре почастую.
— Дякую,— відповіла мурашка.— Але ми, мурашки, ні працювати, ні відпочивати нарізно не вміємо.
— Гаразд, гаразд, хай усі йдуть до мене в гості. Тільки б додому завидна дістатися.
Мурашка спустилася з дерева й побігла до озера.
Жаба плиг-плиг, скік-скік за нею, а за жабою мурашки, мов струмок, потекли — всі-всі. З усього лісу зібралися до жаби в гості.
Ось прийшли вони до озера. Озирнулася жаба, а на березі чорно-чорнісінько. Стільки мурашок, що й трави не видно!
У жаби аж очі вирячились:
«Ой лишенько! Що ж його робити? Сама ж усіх покликала…»
— Ква-а, яка честь, як я рада! Почекайте мене тут на березі, а я загадаю, щоб вас добре почастували. Ква-а, кво-о.
І шубовсть у воду!
Мурашки день стоять чекають, два дні чекають, а жаби й не видно.
На сьомий день розсердилася мурашина матка.
— Ет,— каже,— жабиного частування чекати — з голоду помреш.
Підперезала вона туго паском порожнє черевце й пішла додому.
Довелося і всім мурашкам туго підперезати пояси й розбрестися по своїх мурашниках.
З того часу й ходять мурашки підперезані туго-претуго.
А очі у жаби так і залишилися вирячкуваті.
