Бекболат

Казахська казка

У давні часи жив у степу бідняк. Була у нього чорна юрта, якась худоба. Мав він чотири сини. Наймолодшого сина звали Бекболат.

От старий надумав хоч раз у житті поїсти досхочу м’яса Сказано — зроблено. Увечері зарізали токти[1]. Зібралися усією родиною в юрті, наїлися досхочу м’яса, ще й залишилося. Потім батько сказав:

— Завтра залишок м’яса з’їсть той, хто побачить найкращий сон.

Усі погодилися та полягали спати.

Уранці старий покликав до себе синів і питає, що кому приснилося. А вийшло ось що: хто про що думав, те й побачив у сні.

Старший син сказав:

— Я побачив, що став чабаном у багатого бая і пасу його великі отари.

Другий син відповів:

— А мені подарували найкращого скакуна. І на кокпарі[2] я одержав багаті призи.

Третій син розповів:

— Я оженився на ханській дочці та з караваном верблюдів почесним гостем в’їхав до ханського двору.

Прийшла черга наймолодшого сина Бекболата:

— А я теж одружився з ханською дочкою і став ханом. Потім розшукав вас і врятував од голодної смерті.

Розповідь молодшого сина розгнівила батька, але він промовчав, поки свій сон не розказала мати. А жінка скромно сказала:

— Я стала дояркою і доїла овець у байській отарі.

Вислухавши всіх, батько накинувся на Бекболата:

— Ах ти розбишако, нікчемний хлопчисько! Ти бачив усіх нас вмираючими від голоду, а себе уявив нашим рятівником! Чорна невдячність у твоїх словах. Іди від мене, куди хочеш, на всі чотири сторони.

Побив Бекболата і вигнав його з юрти. А сам, хоч і нічого не бачив уві сні, розказав:

— А я уві сні літав на білосніжному скакуні-тулпарі по небу так, як не скакав ще жоден джигіт на степовій байзі.

Жінка і старші сини вирішили, що сон батька найкращий. І старий сам з’їв увесь залишок м’яса.

А Бекболат залишив батьківську юрту і помандрував по степу, ходив од аулу до аулу в пошуках свого щастя. Якось він зупинився біля крайньої юрти й почув розмову. Старечий голос жалівся на долю, яка не дала йому сина — утіху на старості літ.

— Ох, коли б Аллах послав нам, на наше щастя, якого-небудь сироту,— говорив старий.— Ми дали б йому притулок і усиновили б його.

Бекболат, почувши такі слова, дуже зрадів і увійшов до юрти. Низьким поклоном і ласкавими словами привітав він чоловіка й жінку.

Господарі почали розпитувати Бекболата, хто він, звідки й куди іде. Хлопець сказав, що він круглий сирота й блукає по білому світу в пошуках добрих людей, які усиновили б його. Старі зраділи та й запропонували Бекболату залишитися у них і бути за сина. Бекболат чемно подякував хазяям і залишився у них жити.

Чоловік ловив рибу, Бекболат пас баранів, а жінка господарювала вдома. Так спливали дні, тихо і непомітно.

Через деякий час Бекболат почав просити старого, щоб той дозволив йому порибалити. Старий згодився. Показав Бекболату озеро, де водилося багато риби, зробив для нього гарний гачок. З тих пір старий пас вівці, а Бекболат ловив рибу.

Жила сім’я в злагоді. Все йшло добре. Але одного разу піймалась на гачок Бекболата така велика рибина, що він не зміг її витягти. Покликав Бекболат старого. Тягнули вони, тягнули, але і вдвох не змогли витягти. Покликали на допомогу стару. Але і втрьох не змогли витягти. Старий тоді говорить Бекбо лату:

— Ти, синку, тримай вудку, не випускай її з рук, поки ми не прийдемо. Ти, стара, принеси казан, дрова, воду для приготування обіду. А я поїду он в той найближчий аул і покличу джигітів на допомогу. Коли старий і стара зникли за лісом, із води вистрибнула величезна чудо-риба і заговорила з Бекболатом по-людському.

— Відпусти мене, сміливий джигіте. Коли-небудь в тяжку хвилину я допоможу тобі.

— Як же я тебе відпущу,— відповів Бекболат,— ти живеш у воді, а я ходжу по землі. Де ж я тебе знайду?

А чудо-риба відповідає:

— Дам я тобі, славний джигіте, одну лусочку. Де ти її підпалиш, там я тої ж миті з’явлюся.

Бекболат подумав і погодився. Взяв він одну лусочку і відпустив чудо-рибу в озеро.

В цей час з’явився старий з джигітами. Бекболат побачив їх, закинув вудку і сів на березі, начебто нічого не трапилося.

Але старий — досвідчений рибалка, його не обдуриш. Він зразу помітив, що вудка пуста. Став він лаяти Бекболата.

— Що ж я міг зробити один? — запитав Бекболат.— Риба зірвалася й пірнула у воду.

Тут старий почав бити свого прийомного сина камчою і примовляти:

— Ах ти, негіднику! Я з усіх сил стараюсь, бігаю, кличу джигітів на допомогу, а ти, ледащо, не зміг удержати рибу.

От старий і вигнав Бекболата.

І знову опинився юнак у степу сам, знову помандрував од аулу до аулу в пошуках щастя. Ішов і думав про свою гірку долю. Раптом бачить він, як голодний вовк наздоганяє ак-тайлак[3] з золотою шудою[4]. Ак-тайлак кинувся назустріч Бекболатові.

— Врятуй мене, сміливий джигіте, від голодного вовка. Коли-небудь і я тобі у пригоді стану!

— Ти сам не знаєш, куди біжиш, рятуючись од смерті. Де ж я знайду тебе і чим ти зможеш мені допомогти? — запитав Бекболат.

— Я дам тобі жмуток своєї золотистої туди. Де ти її під палиш, там я тої ж миті з’явлюся,— відповів ак-тайлак.

Бекболат погодився. Прогнав він голодного вовка, відрізав од гриви ак-тайлака жмутик золотистої шуди й почимчикував степом.

Раптом назустріч йому летять дві жар-птиці, а за ними яструб. Ось-ось наздожене їх. Побачили вони у степу самотнього подорожнього, підлетіли до нього й стали благати:

— Врятуй нас од нашого ворога — яструба. І ми коли-небудь станемо тобі в пригоді!

— А де ж я знайду вас? — запитав Бекболат,— Ви птахи небесні, вільні, а я чоловік мандрівний.

— А ти візьми у нас по перу. І де ти підпалиш наше пір’я, там ми і з’явимося,— сказали жар-птиці.

Бекболат урятував од яструба жар-птиць, узяв у них по одному перу й пішов своєю дорогою.

Через якийсь час побачив Бекболат, що йому назустріч біжить лисиця, а за нею женеться білий беркут. Злякалася лисиця людини, але страх перед беркутом був сильніший. Підбігла вона до Бекболата й просить:

— Урятуй мене, добрий чоловіче, від лиходія — білого беркута. І я в свій час стану тобі в пригоді.

— Я радий тебе врятувати,— відповів їй Бекболат.— Але ж ти сховаєшся в горах і лісах. Як я тебе знайду?

— А ти візьми у мене жмуток шерсті. Де підпалиш її, там я і з’явлюся. І в боргу перед тобою не залишуся.

Врятував Бекболат лисицю, відрізав у неї жмуток шерсті і вирушив далі.

Так мандрував Бекболат степом, голодний, обірваний, у сумних піснях жалівся на свою тяжку долю. Багатьом він добро зробив, а сам із сил вибився і ледь-ледь пересував ноги. І ось бачить: удалині щось чорніє. Зібрав Бекболат останні сили, проминув солонцюватий такир[5] і побачив перед собою великий аул. Зайшов він до першої юрти, де жили самотні старі чоловік і жінка. Сподобався Бекболат хазяям, і вони залишили його у себе, і став він у них за сина.

Минуло кілька років, і став Бекболат гарним джигітом.

Якось по всьому степу пролетіла чутка, що красуня Кара-аю — дочка хана Акбузау — хоче вийти заміж без калиму. Але з однією умовою: жених повинен тричі сховатися від неї. І, якщо Кара-аю хоча б один раз знайде жениха, тоді вона вийде за нього заміж без калиму.

А якщо тричі не знайде, то на того чоловіка чекає кара. Уже чимало юнаків — бажаючих одружитися з жорстокою красунею Кара-аю — загинуло.

Про все це дізнався і Бекболат, але твердо вирішив спробувати свого щастя. І як не плакали, як не умовляли, як не лякали його нові батьки, він не послухав їх і, попрощавшись, поїхав із аулу.

Приїхав Бекболат до хана Акбузау. Вийшла до нього одна із служниць ханської дочки, вислухала його й пішла доповідати про нього своїй господині.

— Голубко, он прийшов якийсь замурзаний юнак, обірванець і, по всьому видно, із сиріт. Як скажете, впустити його чи ні!

Кара-аю повела чорного бровою й жорстоко посміхнулася:

— Що ж, хай буде однією жертвою більше! Яка різниця! Впусти його!

Тільки-но Бекболат увійшов, Кара-аю зневажливо подивилася на нього й сказала:

— Джигіте, умову мою ти знаєш, ховайся: до трьох разів…

Бекболат заперечив:

— Не до трьох, а до чотирьох! Якщо згодна на це, то і я готовий, якщо ні, я повертаюсь додому!

Сміливість юнака зацікавила її. Кара-аю погодилася. Бекболат вийшов з палацу і пішов у поле. Там він дістав із пазухи риб’ячу лусочку та підпалив її. Не встигла лусочка згоріти, як перед ним, начебто з-під землі, з’явилася чудо-риба.

Бекболат розповів чудесній рибині про умову Кара-аю і попросив заховати його від всевидящих очей красуні.

— Не журися, Бекболате, у твоїй біді я — перша помічниця.

Проковтнула його чудо-риба і пішла на дно самого глибокого озера, де лягла під великий чорний камінь.

В умовлений час подивилася красуня Кара-аю із свого трону і закричала:

— Бекболате! Ти лежиш під чорним каменем на дні глибокого озера в череві чудо-риби. Виходь!

Бекболат обізвався на голос красуні Кара-аю і в ту ж мить з’явився перед нею.

— Ну, що ж, ховайся вдруге,— сказала красуня.

Вийшов Бекболат з палацу і підпалив жмуток золотистої шуди ак-тайлака. В ту ж мить з’явився перед ним ак-тайлак. Розповів Бекболат йому все, і ак-тайлак каже:

— У свій час ти мені допоміг, і я готовий віддячити добром. Посадив він Бекболата собі на спину і, як вихор, помчав по полям. Ось уже відкрилися перед ними непрохідні хащі Каринай. В цих хащах був до того височенний і густий очерет, що ні пішому не пройти, ні птаху не пролетіти. Ак-тайлак за одну мить перескочив через хащі Каринай і зупинився на березі крижаного моря.

В умовлений час Кара-аю подивилася зі свого золотого трону і закричала:

— Гей, Бекболате, я бачу тебе! Ти знаходишся за непрохідними хащами Каринай на березі крижаного моря.

— Вірно, ти відгадала,— відповів Бекболат і в ту ж мить з’явився перед красунею Кара-аю.

Ось і втретє довелось ховатися Бекболату. Вийшов він у поле, підпалив два пера жар-птиці,— і вони зразу ж з’явилися перед ним. Розповів їм Бекболат про свою гірку долю. Підхопили вони його на свої крила й знялися аж до сьомого неба.

В умовлений час красуня Кара-аю подивилася зі свого трону — нема ніде Бекболата: ні на землі, ні в морі, ні в озерах. Тоді вона подивилася на небо, побачила жар-птиць і закричала:

— Гей, Бекболате. Я бачу тебе на крилах жар-птиць аж під самим сьомим небом. Спускайся сюди!

Бідний Бекболат з’явився перед лицем всевидячої і всезнаючої красуні Кара-аю. І сказала вона йому:

— Іди, ховайся востаннє і готуйся до смерті!

Сумним вийшов Бекболат з палацу. Підпалив він у полі жмуток лисячої шерсті, і в ту ж мить з’явилася перед ним лисиця. Чемно кланяючись, вона запитала:

— Чим я можу служити тобі, добрий юначе?

Бекболат розповів і їй про все від своєї появи у палаці перед золотим троном Кара-аю і аж до того, як побачила його красуня навіть на сьомому небі.

— Ти остання моя надія,— сказав він лисиці,— якщо і ти не допоможеш мені, тоді мені нічого не лишається, як готуватися до смерті.

— Не сумуй, джигіте,— відповіла лисиця.— Якою всевидячою і всезнаючою не була б красуня Кара-аю, на цей раз ми обдуримо її. Я заховаю тебе, але ти повинен вислухати мене та зробити так, як я велю. Якщо в умовлений час красуня закричить: «Бекболате, я не бачу тебе!» — ти мовчи і не ворушися. Потім вона скаже: «Я бачу величезну нору, яка протяглася від самого сходу до заходу. Але тебе, Бекболате, тут немає». Тільки тоді ти відповідай і виходь із своєї схованки.

Сказавши це, лисиця повела Бекболата до величезної нори, яка починалася біля самого сходу і виходила там, де сонце сідало. Разом підійшли вони до великого каменя, і лисиця попередила:

— Ти, Бекболате, залишайся тут і нікуди не ходи, лежи і не ворушися. А потім роби так, як я наказувала:

Лисиця попрощалася і пішла собі.

В умовлений час красуня Кара-аю всюди подивилася й ніде не побачила Бекболата. Здивована, вона закричала: «Бекболате, я тебе не бачу!» Бекболат мовчав. Красуня ще раз повідомила, що не бачить юнака, але Бекболат не озивався і на цей раз. І лише тоді, коли втретє красуня Кара-аю сказала: «Бекболате, я не бачу тебе!» — він з’явився перед Кара-аю із-під самісінького її трону.

Виявляється, що знаменита красуня так пишалася, що ніколи не дивилася собі під ноги.

Швидко облетіла всю країну новина про Бекболатову перемогу над красунею Кара-аю. її батьки, родичі та прості люди захоплено говорили про розум і спритність Бекболата.

Хан Акбузау улаштував небачене урочисте весілля своєї красуні-доньки і бідняка Бекболата. Хан був старим чоловіком, синів у нього не було, і тому він сказав Бекболату:

— Хоч ти й не знатного роду, але ти гідний правити моєю країною.

Хан відмовився від трону і всю владу передав Бекболату. Ця подія була відзначена всенародним святом і бенкетом, який продовжувався сорок днів і сорок ночей.

Коли Бекболат став ханом, він розшукав і забрав до себе старого батька і стару матір, трьох своїх братів, які були такими бідними, що ледве не вмирали від голоду. Бекболат поселив своїх рідних у розкішних кімнатах палацу. І якось він запитав у батька:

— А пам’ятаєш мій сон в ту ніч, коли ми вперше за все життя наїлися м’яса досхочу? Хіба не збувся мій сон?

Батько засміявся, пригорнув до себе молодшого сина й сказав:

— Я гордий тим, що ти у такій гіркій самотині переміг усі труднощі і своїм розумом дійшов до вершини слави та щастя.

А народ дякував Бекболату за його мудре правління країною, за доброту і справедливість.

 


[1] Токти — маленьке ягня.

[2] Кокпар — скачки.

[3] Ак-тайлак — біле однорічне верблюденя.

[4] Ш у д а — довга шерсть на гриві верблюда.

[5] Такир — глиняста місцевість (без рослинності).

Переклад: Олександр Петькун

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up