Жили собі дід та баба. Ходили вони щоранку ліс корчувати, щоб на тому місці поле орати. Як тільки ото вони вийдуть за ворота, одразу ж у подвір’я прилітає лебідка, скине із себе крила, обернеться дівчиною, витопить піч, їсти наварить, попере й знову летить собі. І не треба було старим домівкою клопотатися. Старі дивувалися, звідки такий доброчинець узявся. Якось дід залишився вдома, ліг під жлуктом і чекає, хто ж воно прийде. Аж дивиться: прилетіла лебідка, скинула крила, обернулася дівчиною і пішла по воду. Дід узяв та й спалив її крила.
Повертається дівчина з водою, дивиться, аж крил немає. Гірко заплакала, заридала:
— Шкода мені батечка, шкода мені матінки, шкода мені хлопця коханого!..
Так і зосталася дівчина в діда та баби жити.
Раз там недалечко король полював. Побачив він дівчину, і дуже вона йому сподобалася. Тоді король і каже дідові:
— Я тобі дам мільйон грошей, віддай лише мені дівчину! Що ж було робити дідові — узяв він та й віддав її. Забрав король дівчину з собою, привіз додому й одружився з нею. Згодом вони й синочка маленького дочекалися.
Якось пішла королева з сином у сад. Дивиться — летять лебеді. З самого переду летить батько її і співає:
Дивився, дивився — та й побачив
Свою доньку-лебідоньку,
Сидить донька — колише синочка.
Сидить у шовковій хустині,
Золота обручка на пальці сяє,
Золоту книжку донька читає!
Скину тобі, донько, крилонька літати,
А ти покинь сина біду бідувати.
Стиснулося, заболіло у молодиці серце, покотилися, полилися пекучі сльози. І піснею відповідає вона батькові:
Не скидай своїх крилець, милий тату,—
Не покину я сина біду бідувати!..
Зустрів король її і питає:
— Чого це в тебе очі заплакані?
— Синок плакав, то і я заплакала.
На другий день летить уже мати і те саме дочці співає. Потім летіли брат, сестра і знову те саме співали. Нікого не послухалася королева. Нарешті дивиться — летить її суджений і співає:
— Дивився, дивився — та й побачив:
Моя суджена у саду сидить,
Свого синочка колише-глядить.
Сидить у шовковій хустині,
Золота обручка на пальці сяє,
Золоту книгу суджена читає!
Скину тобі, мила, крилонька літати,
А ти покинь сина біду бідувати.
Не витримала королева-лебідка та й відповідає судженому:
Скинь, суджений, крила до тебе злітати —
Покину синочка біду бідувати.
Скинув суджений їй крила, лебідка знялася та й полетіла.
Та незабаром лебідчин милий загинув… Знову вона в горі та скруті, а король, не дочекавшись дружини, оженився. Не знав, що відьму взяв.
Відьма ж дуже незлюбила лебідчиного сина. А лебідка прилетить до королівського палацу, скине крильця, викупає сина та й заспіває, відлітаючи:
Спить пан,
Сплять пани,
Спить пані,
Сплять челядниці,
Сплять слуги.
Тільки мій синочок сну не має,
У ногах лежить — сльози проливає.
А коли вона його приспить, то дитина все спить та й спить, аж доки мати знову прилетить до неї.
Дивується тоді король, чому дитина так довго спить. Одного разу він побачив, як прилетіла лебідка, і почув, що вона співала.
Поклав собі король ту лебідку піймати, та ніяк не надумає, як це зробити. На той час прийшов до королівського палацу один дідусь. Король і питає у нього, як можна лебідку піймати.
Дідусь і каже:
— Висліди, через яке вікно вона влетить, налий на підвіконня смоли; крила і ноги її до смоли й поприлипають; тоді лівою рукою хапай, а правою кидай — як була королевою, так і знову нею стане.
Король так і зробив: налив смоли — ноги і крила в лебідки прилипли; лівою рукою схопив, а правою кинув — як була королевою лебідка, так і знову нею стала. А відьму король убив.
По тому, через три дні, бенкет справив.
І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало; сосновим лісом їхав, у постолі гроші віз, гроші висипались, ти їх позбирав, оцього піджака купив, а тепер поверни!
