Ледача жінка

Литовська казка

Одружився один чоловік з ледачою жінкою. Не робила вона нічогісінько ні вдома, ні в полі. Бувало, вийде в поле льон брати, ляже і спить. Усе відкладає роботу на другий день ще й приказує:

— Це на завтра, а це на післязавтра, а на сьогодні й немає роботи.

Так день за днем нробайдикувала, а льон лишився на полі невибраний. Тільки невеличкий снопик приніс чоловік додому, висушив, вим’яв і велів молодій дружині прясти. А та знову відмовляється:

— Таж у мене мотовила немає, як же я прястиму?

Зібрався чоловік у ліс вирізати хоч якесь мотовило. Ледащо-праля й собі до лісу гайнула. Вилізла на ялинку й чекає, поки чоловік прийде. Коли він підійшов і став деревце на мотовило рубати, вона змінила голос та й гукає:

— Хто мотовило зрубає, у того жінка помре! Хто мотовило зрубає, у того жінка помре!

Почув чоловік ці слова і чимдуж додому: не хотів, щоб його жінка померла.

Прийшов, а жіночка його вже тут як тут — вдома. Ще й питає:

— А де ж мотовило?

Той і каже:

— Подумай тільки! Добра чарівниця попередила мене: «Хто мотовило зрубає, у того жінка помре». Чи ж я заради отого мотовила мав тебе втратити? Краще вже не треба ні мотовила, ні прядіння!

Ледащиці дуже сподобалась чоловікова відповідь. Немає мотовила — вона й не пряде. Так вона нічого й не робила. Зносила всю одежу,— уже одна сорочка лишилася, та й та ледве тримається на спині — так порвана була.

Якось прийшли молоді на весілля запрошувати. Ледача жінка й собі стала моститися на весілля з чоловіком. А що не могла вона у драній сорочці на люди поткнутися, послала чоловіка до родичів сорочку позичити. А сама затопила піч — пирогів на весілля напекти. Пішов чоловік, але йому замість сорочки дали білу гуску. Несе її під пахвою.

Жінка здалеку побачила, що в чоловіка щось біліє під пахвою, і подумала, що то сорочка. Скинула вона швиденько стару порвану сорочку, кинула в піч і спалила. Прийшов чоловік і показує їй гуску. Зажурилася гірко жінка: зосталася без сорочки, а так же хочеться на весіллі побувати. Сидить, плаче, не знає, що їй робити.

І надумався чоловік провчити її за безпросвітне ледарство. Запріг коня, приніс сніп соломи та й каже:

— Можемо поїхати, але тобі доведеться трошки потерпіти. Згодна?

Погодилась ледащиця. Чоловік обв’язав її соломою, поклав на передок, сів на неї зверху та й рушив на весілля. Приїхав, поставив воза на подвір’ї, а жінку в снопі поклав недалеко від дверей, напроти вікон. Вряди-годи вийде з хати, подивиться, як вона там, просуне крізь солому щось поїсти та й піде. А вона все просить і просить — то їсти, то пити.

Випили гості, повеселішали, вийшли на подвір’я, дехто й на снопі посидить. Але що ледащиці робити: лежала ледве жива та й годі. І так їй допекло, що стала просити чоловіка, щоб він її додому віз. Пообіцяла, що й льон братиме, аж горітиме у неї в руках, а прястиме так, що аж курітиме. Як стала проситися, зрозумів чоловік, що вже її провчено. Вкинув її знов у віз та й поїхав додому.

І зробилася ледача жінка працьовита. Стали її усі в гості запрошувати, і йшла вона туди завжди у новій гарній сорочці. А в гостях ніколи не засиджувалася, поспішала, щоб дома щось зробити.

Джерело: Литовські народні казки: Збірка казок.— К., «Веселка», 1988.
Переклад: Ольга Градаускенє

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up