Колись давно-давно жив собі король. А в нього було три гарні-прегарні дочки. Якось король зібрався в далеку подорож по чужих краях. Стали його дочки просити подарунків привезти. Старша просить сукню шовкову з діамантовими застібками, середульша — перли з найглибшого дна морського, а найменша — мертву золоту квітку.
Минув рік. Король повертався додому. Як тільки побачив, що палац забілів удалині, так і згадав подарунки, що віз своїм дочкам. Шовкову сукню з діамантовими застібками — найстаршій, низку перлин із найглибшого дна морського — середульшій… А де ж подарунок найменшій, найулюбленішій?
Зажурився король, що забув привезти їй неживу золоту квітку. Не гаючись, велів повернути коней назад — поїхав шукати золоту квітку.
Їхав-їхав, доки до моря доїхав, бачить — при березі човен гойдається на хвилях, а в тому човні старий рибалка сидить.
— Слухай, діду,— мовить до нього король,— чи не знаєш ти, де росте мертва золота квітка?
— А чому ж не знати,— відповів рибалка.— Треба тільки перепливти море… Як не боїшся бурі, то сідай у мій човен — я тебе перевезу.
Море тоді було тихе й на бурю не показувало. Та не встиг король у човен сісти, як повіяв сильний вітер, здійнялися хвилі, завирувало-запінилося море. Глянув король — аж котиться на них хвиля, та така велика, як гора. Підхопила вона човен та й понесла. Темно стало — нічого не видно, тільки чути, як море гуде.
Чи довго вони так пливли, чи ні — ніхто не знає. Коли це буря вщухла, море стало тихе й гладеньке, як дзеркало. А велика хвиля обернулася в острів. А на тому острові, бачить король, стоїть палац із чорного мармуру, покритий золотим дахом.
Підійшов король ближче — ніде ані душі. Дивиться король: перед палацом сад, а в тому саду золоті квіти цвітуть. Зайшов він до саду й зірвав золоту квітку. І тут хтось його хап за руку — неначе обценьками стиснуло. Обернувся король, а біля нього Кощій із косою стоїть, кістками торохтить.
— Відпусти! — закричав король злякано.
— Не відпущу! — каже Кощій.— Навіщо зірвав мою долю? І не відпущу, доки не пообіцяєш видати за мене свою найменшу дочку. Через три дні приїду, заберу її.
Що він мав робити? Хотів чи не хотів, а мусив пообіцяти йому свою дочку. Вмить Кощій десь щез, а в руці король тримав золоту квітку.
Знов повіяв вітер, завирувало море, загойдався острів і перетворився у величезну хвилю. Короля винесло на берег. Сумний та невеселий повертався він до свого палацу.
— Де ти так барився, татусю? — питають його дочки та все дякують за подарунки. А найбільше зраділа своїй золотій квітці найменша дочка. Тільки король був зажурений. Перед його очима так і стояв страшний Кощій, що через три дні забере найменшу королівну.
Король про це нікому нічого не сказав. Скликав на бенкет багато гостей, три дні вони пили, їли й танцювали. А надвечір третього дня зненацька зчинилася страшна буря, вдарив грім, і перед палацом зупинилася чорна карета, запряжена чудовими кіньми. Але в тій кареті не видно ні пана, ні кучера. Всі гості цьому дуже здивувались, а король одразу здогадався, що це Кощій приїхав по його дочку.
І надумав король хитрощами позбутися небажаного гостя.
Нічого нікому не кажучи, велів служниці надіти гарне вбрання й послав її в карету замість дочки. Та тільки-но вона підійшла до карети, коні заіржали й копитами стали землю бити.
— Збігаю подивлюся, хто там приїхав,— каже найменша дочка. Та й побігла. Ніхто не встиг і слова промовити, як невидимі руки схопили дівчину, вштовхнули в карету, а коні рвонули із місця. Знову зчинилася буря, закрутила-завертіла — і карета зникла разом із королівною.
Королівна лежала, мов мертва, й нічого не чула: ні того, як її хвиля несла, ні як та хвиля островом стала… Тільки як опритомніла, розплющила очі, то побачила: горить світло в бурштиновій світлиці, сама вона сидить у золотому кріслі, на шовкових подушках, а перед нею стоїть вродливий, стрункий воїн із золотою зброєю. І такий він сумний та зажурений, що королівна усміхнулася до нього й питає:
— Чого ти такий сумний, славний воїне?
— Як же мені сумним не бути, прекрасна королівно, коли мене і всі мої маєтності злий чаклун зачаклував. Не мине й години, як буду вже не славний воїн, не королевич, а страшний Кощій.
Страх пройняв королівну після цих слів, але вона ще спитала королевича:
— Скажи мені, як я сюди попала?
— Твій батько пообіцяв мені тебе за золоту квітку. І вчора я тебе непритомну переніс до свого палацу.
Королівна злякалась і гірко заплакала. Парубок заспокоював її:
— Не плач, красна королівно! Як ти мене покохаєш і погодишся стати моєю дружиною, то з мене спаде закляття, і ми будемо щасливі.
Королівна втерла сльози й подала йому руку.
— Коли я можу тобі допомогти,— сказала вона,— то я буду тобі дружиною, хоч ти й страшний Кощій.
Невдовзі королевич знов обернувся Кощієм і пішов у сад, де росли золоті квіти. Тільки то були не квіти, а королевичеві заворожені воїни.
Королівна зосталася сама у великому палаці, і дуже їй було сумно. Лише на третій день провідав її наречений. Він мав вигляд справжньої людини, та був такий усього дві години. Потім знов обернувся Кощієм і пішов у сад мертвих квітів. А, королівні до краю набридло бути самій в порожньому маєтку.
Одного разу, коли до неї прийшов наречений, королівна попросилась в нього провідати своїх батька та сестер. Королевич довго не хотів її пускати, а потім дозволив-таки. Прощаючись, він дав їй червоне яблучко й сказав:
— Візьми це яблучко! Тільки бережи його. Коли воно побіліє,— значить, настав тобі час повертатися до мене. Ще дев’яносто дев’ять днів я і мій палац будемо заворожені злим чаклуном. Як ти за цей час повернешся, я буду врятований, а як ні — я помру.
Швидко летів королівні час серед рідні. Вона геть забула про Кощія — свого нареченого. Якось випадково покотилося їй під ноги забуте яблучко. Дивиться королівна, а воно біле-біле. Пригадала вона, що настав час повертатися, щоб нареченого врятувати. І хоч уся рідня просила її ще погостювати, вона й на хвилину не схотіла більше лишатися.
Повернулася королівна в зачарований палац, шукає повсюди свого нареченого й ніде не може знайти. Тоді пішла вона в сад мертвих квітів. Кощій лежав там непритомний. Обняла його королівна, поцілувала — враз Кощій обернувся людиною.
Він узяв її за руки й каже:
— Коли б ти хоч на хвилинку спізнилася, не знайшла 6 уже мене в живих. А зараз кінчився час закляття. Спасибі тобі, що приїхала вчасно.
Тоді королівна перецілувала усі мертві квіти в саду, й вони обернулися на воїнів.
Королевич і королівна справили бучне весілля й жили довго й щасливо.