Золотоволосий і золота зірка

Литовська казка

Жив собі король. І хотів він оженитися на такій дівчині, щоб вона була найкраща і найрозумніша за всіх у світі. Просватали йому гарну-прегарну дівчину: коси золоті, хто на неї гляне — очей відірвати не може.

Дуже сподобалася вона королю, й він із нею одружився. Але стара зла мати так не злюбила своєї невістки, що ладна була отруїти, аби у своєму маєтку не бачити. Невдовзі народила молода королева напрочуд гарненького синочка. Стара королева взяла його й поклала не в колиску, а в невеличку скриню, закрила її віком, понесла до річки й пустила за водою. А в колиску стара злюка примостила кота, сповивши його, наче дитину.

Наступного дня зранку усі прийшли подивитися на немовля. Глянули — й здивувалися, що таке воно волохате. Розповили — аж там справжнісінький кіт лежить. Молода королева так і оніміла; стара карга трохи помовчала, а потім рознесла чутку, що її невістка — відьма, тому й народила кота. Через рік знову так само вчинила. В королеви народилася донечка — гарна, мов ясне сонечко. Стара й її вкинула в річку, а в колиску кота поклала. Розгнівався король на свою дружину. Тяжко зажурилася молода королева, і не було більше в них дітей. А всі люди молоду королеву прозвали відьмою.

Саме тієї ночі, коли народився перший син, один чоловік рибу ловив. Почув він дитячий плач. Приплив човном на той плач, дивиться — аж на хвилях скриня погойдується. Зловив він її — аж там немовлятко. Зрадів дуже й хутчіш додому, щоб показати знахідку своїй дружині. Приніс і питає:

— Відгадай, що в мене у цій скрині?

Вона не відгадала; тоді він одчинив скриню, показав немовля, що солодко спало собі, й каже:

— Ти не подарувала мені дитинки, то я тобі хоч знайдену приніс.

Розповили вони немовля, дивляться, аж там пелюшки гарні, полотна покладено багато, а на дні ще й гроші в шматинку загорнуті. Обдивилися дитинку, за вушком три золоті волосинки побачили, то й назвали Золотоволосим. Гляділи-кохали його, як рідного сина. А гроші й пелюшки у скриню поклали.

— Гроші, — кажуть,— нам не потрібні: свого хліба нам і нашій дитині вистачить. Краще заховаймо їх, може, колись йому ще знадобляться.

Минув рік. Рибалка знову піймав скриню й приніс додому. Дивиться — аж у ній гарнесенька дівчинка лежить і так само з дорогими пелюшками та грошима; схоже, що вона тому першому хлопчикові сестричкою доводиться. Розглядають рибалка зі своєю жінкою немовля — бачать, за вушком — три золоті зірочки. І прозвали вони її Золотою Зіркою. Радо, так само, як і хлопчика, плекали та ростили вони дівчинку.

Довго діти росли у рибалки. Були вони веселі й здорові, аж одного разу прибігли знадвору й питають:

— Татусю! Мамусю! Чи правду діти кажуть, що ми у вас не рідні, а знайдені, з води виловлені?

Що ж мали рибалка з жінкою робити? Взяли та все й розповіли дітям і скрині показали, і те, що в них було покладено. Вислухали усе це діти, обдивилися покладене й сказали:

— Дякуємо вам красно за те, що годували й одягали нас, за все, що ви для нас зробили: а тепер ми підемо у світ своїх батьків шукати.

Довго вони мандрували та розпитували, вже й стомилися в дорозі. В одному місті купили хату й посадили біля неї гарний сад. Невдовзі рознеслася по всьому місту слава про Золотоволосого і Золоту зірку. А вони й не знали, що жили зовсім близько від своїх батьків, — якраз у тому самому місті їхні рідні королями були.

Почула якось стара королева про дітей, а з імен їхніх зрозуміла, що це ті самі немовлята, яких вона у воду повкидала, бо ще коли сповивала їх, запримітила золоті волосинки у хлопчика й золоті зірочки у дівчинки.

Переодяглася стара королева й пішла до них.

Прийшла й стала вихваляти усе,— і така ж вона добра та лагідна до них:

— Ой, яка ж гарна хата у вас! А які ви молоді та вродливі!

А ще дуже мені хочеться на ваш сад подивитися. Кажуть, що він у вас гарний-прегарний.

Повела її дівчинка до саду, а вона й тут прикидається та все вихваляє:

— Ой, яка тут краса! Моє серденько, чи це ти сама такі гарні квіти виростила? А ти, Золотоволосику, невже усі дерева сам посадив? Мої голуб’ята, який гарний ваш сад! Але було б краще, аби на кожному дереві та був дзвіночок, та ще й дзвонив!

— А де ж ті дзвіночки можна дістати? — питає Золотоволосий.

— Я знаю, де їх узяти. Он там на горі їх повний сад, треба тільки одного звідти принести, і за ніч їх зробиться стільки, що вистачить на цілий сад. От коли б ви ті дзвіночки дістали, мої дорогесенькі!

Отак сказавши, пройшла, як посуха, і свій слід лихий полишила. Просто в пащу до смерті дітей посилає, бо той сад на горі був відьмами заворожений, — хто в ньому більше одної години пробуде, той уже звідти не повернеться, а стане деревом.

Пішла стара від них, а вони між собою стали радитись, що робити. Золотоволосий каже:

— Сходжу я по того дзвіночка.

— Ні, не йди, не йди! — відмовляє його сестричка.— Хтозна, що з тобою там може статися?

— І не кажи, й не проси — піду і все! Нічого я не боюся.

— То хоч не барися та швидше повертайся,— благає його сестричка.

Рано-вранці прокинувся брат, вибіг швиденько на гору, дивиться: аж тут буяє чудо-сад без кінця-краю. Зірвав Золотоволосий одного дзвіночка і, не оглядаючись, побіг, наче хто за ним гнався. Прибіг до своєї хати і на дерево дзвіночок прив’язав. На другий день весь сад задзвенів — втішно й приємно було слухати його!

Та стара відьма прийшла знову й завела солоденьким голосочком.

— Моя ти донечко, тепер так дивно дзвенить у садочку! Та було б ще краще, коли б у вашому озерці жили золоті рибки! Було б краще, мій голубчику!

— А де ж їх можна дістати?

— На тій самій горі, в озеречку, мій славний козаченьку!

Отак сказала і щезла.

Рано-вранці побіг Золотоволосий на гору по рибку, швиденько приніс її і пустив в озерце.

На другий день сила-силенна рибок з’явилась у воді; вони пірнали, виблискували на сонці — аж радісно було на те озеро дивитися.

Почула про це стара відьма й здивувалася: як же він зміг живим залишитись і з того саду вибратись? І надумала вона їх занапастити — як не обох, то хоч одного.

На третій раз, як тільки прийшла, знову стала вихваляти їхній сад, примовляючи:

— Мої квітоньки, гарно, дуже гарно у вас, але одного ще бракує — пташки праведної!

— А де ж її взяти?

— Серденько моє, та на тій самій горі! Вона в будинку в останній кімнаті на печі сидить.

Отак сказала й пішла собі, сміючись: «Тепер-то одне з них обов’язково загине». Не встигла вона піти, як Золотоволосий і каже:

— Я ту пташку повинен дістати.

Сестра хоч як його просила, хоч як відмовляла — все марно.

Вранці прокинулася вона й знову відмовляє брата йти на гору:

— Братику любий, не йди — мені так тяжко на серці. Ти мені сю ніч якось дивно снився. Братику, благаю тебе, зостанься вдома!

Але він не послухався й вранці подався, на своє нещастя, на гору. По саду походив, роздивився на дерева та квіти, а потім зайшов і в хату. В першій кімнаті побачив такі дивовижні речі, що й очей не міг від них одірвати, у другій — срібний та золотий посуд, третя була вся картинами завішана, у четвертій прекрасна одежа лежала, в п’ятій було повно грошей та коштовного каміння. На все він хотів роздивитися — та й забарився. Нарешті й птаха угледів. Уже збирався його піймати, аж він — трісь, неначе скла шматочок на землю упав, і лежить.

Сестра чекає свого брата день, чекає ніч, а тоді вранці встала й пішла на ту гору шукати його. Шукає та плаче Ходила, ходила й зустріла там стару жінку. Жаль стало жінці дівчину. Вислухала вона сестру й навчила, як та що треба робити. Все дівчина добре запам’ятала. Перебігла через сад і всі кімнати — нікуди й не глянула,— зібрала усі шматочки скла у фартух, вилізла до птаха, вхопила його й стрімголов кинулася додому. Як тільки вибігла із саду, ті шматочки взяли та й випали із фартуха і перетворилися враз на малесеньких дітей. Між ними сестра впізнала і свого брата. Швиденько схопила його за руку й повела додому. А птаха в кліточці поставила в себе в хаті.

Знову чутки прокотилися по всьому місту про успіхи та гаразди дітей. Дійшли вони й до короля з королевою — і ті надумались на брата й сестру подивитися. З усього дивувалися, а найбільше з птаха, що міг правду говорити. Відразу ж стали вони розпитувати його про своїх діток, що з ними і чи живі вони, чи ні. Птах усе їм по правді розповів. Завдяки йому, усім на превелике диво, батьки знайшли своїх діток, а дітки батьків. Ой, як раділи вони цій зустрічі! Від птаха дізналися також, що то стара королева-мати у всьому була винувата. Король розгнівався й звелів схопити її, зв’язати і в такій самій скрині в річку вкинути. Хтозна, куди вона й попливла!

У королівському палаці батьки своїм дітям гучний бенкет зробили, силу-силенну гостей на нього наскликали. Лише тебе та мене, здається, забули покликати, а то б і ми той бенкет побачили.

Джерело: Литовські народні казки: Збірка казок.— К., «Веселка», 1988.
Переклад: Ольга Градаускенє

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up