Був колись дужий-предужий лицар, а вийти опівночі з хати боявся. Якось завітав до їхнього міста штукар із мавпочкою: показував на базарі кумедію й з того жив. Почув про це дужий чоловік та й подався на базар. Як побачив, які викрутаси виробляє мавпочка, то аж рота роззявив. Цілісінький день простояв, опам’ятався, коли вже споночіло. «Це ж я додому запізнився, що ж його робити?»— подумав він. Кинувся додому, а жінка вже двері замкнула та й спати лягла.
Походив чоловік перед дверима, але немає ради. Коли бачить: в одній оселі світло горить. Підходить лицар туди, аж то корчма, а в ній люди сидять. Увійшов лицар до корчми та й питає:
— А чи не пустите мене, люди добрі, переночувати?
— Чому не пустити,— одказують вони.— Тільки унадився до нас дев щоночі. Приходить та й забирає одного. Котрого сю ніч забере — не знаємо. Коли тебе, то ми вже тут не винні.
Лицар їм і одказує:
— Ви пустіть мене, а там як уже буде.
— Ночуй собі,— погоджуються люди.
Сідає лицар на лаву й питає:
— А чи ви не пробували того дева обдурити? Може, якось перехитрили б його?
— Де вже там?— дивуються ті.— Хіба ж дева обдуриш? Він тільки-но ступить на поріг, одразу ж хапає одного та й гайда!
Лицар і говорить:
— Коли так, то я йому влаштую чорну ніч. І ви порятуєтеся, і я.
Устав лицар та й викопав глибоку яму, а тоді загадує:
— Несіть-но сюди свіжого сиру, скільки маєте, та й киньте його в яму.
Понаносили чоловіки сиру — повна яма стала. Притрусив лицар зверху землю, а тоді посідали всі та й ждуть. '
Коли це як загуде вітер, як зареве буря, ніби небеса на землю падають,— дев іде.
У всіх од страху аж губи порепалися. А дев підходить до дверей та як зарепетує:
— А де моя сьогоднішня частка?!
Дядьки й тицяють пучками на лицаря:
— Ось твоя здобич!
Дев суне до лицаря, щоб схопити його, а лицар і каже:
— Стривай лишень, братуню-деве! Коли ти дужий, то й я неабищо. Поміряймося силою, котрий з нас дужчий. Не подужаєш мене — іди звідсіля геть, щоб і духу твого не було!
Дев і одказує:
— Гаразд, кажи тільки, як будемо силою мірятися!
— А ось як: коли ти такий дужий, то вдар п’ятою об землю, та й побачимо, чи виступить вода.
Як гепне дев п’ятою об землю, так і загруз по коліна — але хіба ж виступить вода з долівки?
Тоді лицар і каже:
— А що, побачив свою силу? Адже ж не виступила вода із землі!
А сам став над ямою та й надавив однією ногою на сир, а сироватка — цвирк!
— А що, бачив?— каже лицар.
Перелякався дев, але так йому закортіло їсти, що він і просить лицаря:
— Коли ти за мене дужчий, то я тебе не заберу, але візьму котрогось із дядьків.
— Ба ні,— заперечує лицар,— адже ж у нас не було такої угоди. Краще поміряймося ще раз. Переможеш — забирай мене і їж.
— Добре,— каже дев.— Тільки як будемо мірятися цього разу?
— Коли ти такий звитяжний, то візьми оту каменюку та й вичави з неї воду.
Взяв дев камінь, розтер його на порох, а води й краплини не вичавив.
Тоді бере лицар в руку трохи сиру та камінь, стискає, а сироватка — цвирк!
Бачить дев, що той сильніший, та й геть перелякався. Він і каже:
— Нас сорок братів, я — найменший. Коли бажаєш, поведу тебе туди, де лишилися тридцять дев’ять девів. Будеш нам за побратима.
— Добре,— каже лицар,— тільки пішки я не піду. Бери мене на спину.
— Авжеж, візьму,— погоджується дев.
Садовить він лицаря собі на спину, та й рушають. Пройшли трохи, чує дев: лицар на його спині — що пір’їнка. Ото й мовить він:
— Ти такий легесенький, що я, либонь, дужчий за тебе. Ось візьму та й з’їм тебе!
А лицар йому:
— То ж я не злягаю на тебе увесь, щоб тобі важко не було. Бо коли навалюся цілком, то й не понесеш!
А дев не вірить:
— Ану ж бо навалися! Побачиш — понесу чи ні.
Дістав лицар ножаку, загнав його девові в потилицю, той так і зарепетував:
— Ой, не навалюйся з усієї сили, бо мозок не витримає!
— А що, не казав я тобі: коли навалюся увесь, то й не донесеш!— говорить лицар і виймає ножа.
Девові стало легше йти, й він несе лицаря далі. Аж це йому знову здалося, що його ноша занадто легка, от він і каже:
— Ет, що за мова! Ти-бо й справді легкий, я тебе таки з’їм.
А лицар йому:
— Дурню, та я ж як навалюся на тебе з усієї сили, то ти й не піднімеш мене. Хочеш, навалюся?
— Ану ж бо!
Дістає лицар ножа й тільки-но всадив його девові в потилицю, як той почав репетувати:
— Ой, не навалюйся з усієї сили, бо ти мене з ніг повалиш!
— Отож бач,— озивається лицар.— Казав же я тобі, що не допреш. Так ні ж — не віриш.
Довго ніс дев лицаря чи й ні, а приніс до своїх братів та й каже:
— Оце приніс вам лицаря, який вас усіх перетовче. Поки ми сюди йшли, він так на мене навалився, що я ледь ноги не витягнув.
А тридцять дев’ять девів як напосілися на найменшого:
— Нащо ж ти його приволік сюди, коли він такий дужий? Може, його й прогодувати несила?
Підступають вони до лицаря й кажуть:
— -Коли ти голодний, ми заріжемо для тебе кілька волів.
Бачить лицар, що вони його бояться, й кричить:
— Авжеж, я сиджу тут голодний, а вони ще й питають. Хутко ріжте мені худобу та несіть сюди!
Деви ще дужче налякалися. Почвалали в гори, зарізали сорок волів, а лицар тим часом викопав яму й накрив її очеретом.
Найстарший дев відпанахав волячу ногу й несе лицареві, а той як гримне на нього:
— Ти що, глузуєш? Приніс мені одну ногу! Неси мерщій ще!
Затрусився дев із переляку, несе другу ногу, а лицар тим часом кидає першу в яму. Приніс дев другу, дивиться — а від першої і кісточок не лишилося.
Посилає лицар дева знову по м’ясо, а сам кидає в яму й другу ногу,— так він примусив дева переносити сорок волів. А коли не стало що носити, він і питає дева:
— Оце й усе? Я ж іще не наївся!
Поплентав найстарший дев до братів та й розповідає всю пригоду, а ті й сварять найменшого:
— Бач, яку біду звалив ти нам на голову! Він же їсть, наче не в себе. Де йому стільки м’яса набратися?
Ото ідуть вони до лицаря та й благають:
— Ти вже даруй нам сьогодні, дали тобі, що мали. Адже кажуть: «Гість їсть не те, чого сподівався, а те, що дають».
Перестав тоді лицар девів сварити та й зажив з ними.
Аж це у девів закінчилася вода. Узяли вони по сорок бурдюків та й принесли води з джерела. Настала черга йти по воду лицареві. Деви й кажуть йому:
— Візьми он сорок бурдюків та набери води з джерела.
А той і одного не донесе, де вже там сорок! От лицар і каже девам:
— Принесіть мені п’ятсот метрів мотузки.
— Нащо ж тобі стільки?
— А що, тільки й діла у мене, що цілий день воду носити? Ось піду, опережу джерело мотузкою та й приволочу сюди, хай коло нас буде.
Деви зирк один на одного — та й перемовляються:
— Еге, це ж він приволоче сюди джерело, а тоді як почне гніватися, то ще й потопить нас у ньому.
Прийшли до лицаря й кажуть:
— Води в нас поки що вдосталь. Сиди собі та відпочивай.
А лицар їм і одказує:
— Ну дивіться, вам видніше.
Коли це по якімсь часі девам треба було наносити дров. От ідуть вони в гори та й несуть кожен по оберемку. Настала черга йти по дрова лицареві. Деви й кажуть йому:
— Іди в ліс та принеси дров.
— Добре,— каже лицар,— але дайте мені мотузку на тисячу метрів, та ще таку лопату, щоб привезли її десять підвід.
— А що ж ти з ними робитимеш?— питають його деви.
— Що робитиму? Хіба у вас більше немає чого робити, як цілий день дрова носити?! Я піду й обкопаю гору довкола, опережу її мотузкою, звалю собі на спину та й принесу — хай буде коло нас. Коли треба дров — бери та й неси.
Деви зирк-зирк та й перемовляються.
— Це ж він як принесе гору та кине її отут, то й нас почавить.
От приходять деви до лицаря й кажуть:
— Дров у нас досить, а ти, брате, сиди собі та відпочивай.
— Дивіться самі,— одказує той.— Вам видніше.
Аж це настало літо. Дев і каже лицареві:
— А ходімо в наш сад, саме черешні достигли, хоч поласуємо.
— От і добре,— одказав той, і вони пішли.
Дев ухопив дерево за верхню гілляку, й вона підкинула нашого лицаря вгору та й пожбурила аж ген на той бік. Гепнувся лицар у кущі, а там якраз заєць сидів. Налякався довговухий та як дремене з кущів і попав лицареві між ноги. Той ухопив зайця й примовляє:
— Ось бач, якби стрибав ти деінде, то й не попався б мені в руки.
А дев побачив, що гілка відкинула їхнього побратима аж ген далеко, й каже:
— Либонь, ти, голубчику, дуже легенький, коли тебе ця гілка так далеко закинула. Отже, я тебе з’їм!
А лицар йому:
— Еге, багато ти знаєш! Я навмисне так зробив, бо побачив зайця в кущах. Адже якби я зайшов з того боку, то він би втік.
Але дев не вгаває:
— Ба ні, ти слабкий, я тебе з’їм!
Бачить лицар, що немає ради, й каже:
— Тоді поборімося, та й побачиш, хто слабенький! Тільки цур умова: хто кого подужає, той того з’їсть.
— Добре,— погоджується дев.
От вони зійшлися, лицар ухопився за девів черес та й позирає то в небо, то на землю, а тоді девові в очі.
Дев і питає:
— Чого це ти зириш то сюди, то туди?
— Та приміряюся,— каже лицар,— що з тобою робити. Бо коли пожбурю тебе вгору, то ти попадеш у перше небесне коло, гепнешся додолу й репнеш, як гірка диня. Але глянув оце тобі в обличчя, та й жаль стало — молодий-бо ще дуже ти!
Перелякався дев та й благає:
— Не кидай мене вгору, не чини зі мною так, як я з тобою. Бачу, що ти найдужчий чоловік.
— Ото ж бо!— відповідає лицар, і вони пішли врізнобіч. Чимчикує дев до своїх братів і каже:
— Ото вже дужий наш побратим! Якби це кинув був мене в небо, то я розбився б на друзки!
Перелякалися деви та й почали свого брата сварити:
— Де ти взяв цю біду на нашу голову! Колись розгнівається та ще переб’є нас усіх. Як привів його сюди сам, так і відводь, хоч світ за очі!
Що має чинити дев? Зігнувся в три погибелі та й тюпає до лицаря.
— Агей, брате, чи немає в тебе діток?— питає.
А той йому:
— Чому ж немає? Є!
— А коли є, то чи не хочеш до них навідатися?
— Чому ж пак не хочу?
— То сідай, я тебе понесу.
— Еге,— лицар йому.— Впорожні я не поїду. Коли дасте мені мішок золота та коня, тоді, може, й поїду.
Дев і одказує:
— Та бери, скільки тобі заманеться.
Пішов дев, насипав чувал золота, взяв вороного та й привів до лицаря. А той прив’язав мішок до сідла, сів на коня, та й їдуть.
Довго вони їхали чи ні, а прибули до лицаревого міста. Прийшли до хати, стукає лицар у двері, а жінка побачила його та й біжить відчиняти.
Відпустив тоді лицар дева, а сам зайшов до хати та й розповів дружині свою пригоду.
А відтак жили вони щасливо аж до самісінької смерті. Якби це й нам так!
