Жив собі парубок, що називався Петром. Він умів дуже файно грати на сопілці, скрипці і цимбалах. Так і заробляв, бо без нього не обходилося жодне весілля...
Казка починається з одного чоловіка, що мав красну доньку. Чоловік був на добрій роботі, тому любив дуже прибирати свою одиначку. Накупляв їй золоті завушниці і персні, всякі когутики й жучки — або брошки, як нині говорять. Але то завітрили[1] розбійники. Схопили вони дівчину, золото забрали, а саму погнали сперед себе в гори, у страшезні дебрі і […]
Був собі чоловік, та такий бідний, що не тільки в будень, але й у свято не було чого їсти. А рідня така велика, що й не в кожного багатого така буває: дітей, може, з десятеро, та все такі, як комашня,— дрібненькі. Тільки настарчай грошей та купуй хліба та годуй їх: а тут-то й купило притупило! От […]
Було це в сімдесят сьомій державі, за Скляною горою, де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають. Жив собі один газда. Мав трьох синів. Двох розумних, а третього — дурнякуватого...
Давно-предавно жив один цар. Він мав трьох синів і одну доньку. Старші сини були мудрі, вчилися в школі добре, а молодший — дурняковатий, Попіляник. Одного разу старші брати зібралися до громади і почали говорити: — Ми хотіли б знати, чому у нашого нянька одне око плаче, а друге сміється? І порадилися піти до свого батька позвідати […]
Хто не вірить, той хай перевірить, а було це в сімдесят сьомій державі, за скляними горами, за молочними ріками. Жила-була там жінка і мала вона сина. Син ріс сміливим, відважним. Куди б його не посилали, всюди спокійно йшов...
Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали...
Був один бідний чоловік, мав він сина Івана. Як виходив Іван народну школу, мав уже шістнадцять років. Почав він просити нянька, аби його пустив десь служити...
Казка зачинається з бідного чоловіка, котрий мав одинадцять дітей. І вродилася у нього дванадцята дитина. Не дав її хрестити у своїм селі, бо вже не смів нікого покликати за хресних. І що собі порадив? Сказав жінці: — Жінко, понесу я дитину до царя. Може, він погодиться бути батечком?[1] Іде бідний чоловік з дитиною до самого царя. Поклонився […]
Був один бідний чоловік, і він дуже тяжко перебував зі своїми дітьми. Не мав іншої роботи, лише ходив у хащу — хворост носив, малину збирав дітям і тим їх живив. Раз бачить він на буці якесь чудне гніздо. Виліз на бука, дивиться — у гнізді таке яйце, якого ще ніколи не видів. Узяв те яйце, поніс додому […]
Був, де не був, був один чоловік. Його жінка мала маленького хлопчика. Але вона не знала, як згубити свого чоловіка, аби могла кохатися з любасом, і пішла до одної ворожки порадитися...
Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій державі бідний чоловік. Хата в нього була стара, вже в землю запала, і ніхто ніколи до неї не хотів заходити. А в хаті тій тільки й достатку було, що багато дітей...