Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала: — Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій […]
Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре. Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього і батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі. Батько вже не може дивитися на муки […]
Жили-були дід і баба. Вони були такі бідні, що все ходили в ліс, збирали жолуді, мололи їх і їли. От один жолудь впав у погріб, почав рости. Полізла якось баба в погріб, глядь, а там дубок до самої стелі виріс. Крикнула баба до діда: — Глянь-но, старий! Дуб до самої стелі виріс! Взяв дід сокиру […]
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину — сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана...
Одного разу взявся заєць про те думати, що ніхто його не боїться, що ніхто від нього не втіка, а сам він од усіх тікає: і од ведмедя, і од вовка, і од лисиці, і од орла, і од чоловіка — од усіх...
Раз була, де не була, бідна удовиця. Напряла-наткала вона полотна і понесла до потоку прати. Коли зібрала випране в корзину, дивиться — до неї повзе гадик. Удовиця дуже налякалася. Але гадик зачав говорити: — Не бійтеся нічого. Візьміть мене до себе додому. Станьте мені матір’ю. Жінка була доброю і принесла гадика до хати. Нараз пустила на […]
Була собі така пані, що любила вовка. Зробили їй ковалі залізного вовка, взяла вона його у покої, так ним тішиться, так йому їсти дає, і їсти, і пити, а він не хоче ні їсти, ні пити. Так йому Бог дав, що він ожив, і ходить залізний вовк...
У одного царя росла золота груша. Але з неї користі не мав, бо врожай щось крало. І примусив цар синів доглядати грушу. Прийшов старший син під грушу і лежить. Прилізла до нього мишка: — Царевичу, чи не дав би ти мені поїсти? Він її прогнав. Переспав ніч, а рано встав і бачить — на дереві знову […]
Жив там один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші...
Жив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже...
Була собі пані — так, убогенька, був у неї син один, та й той дурний. Та не було у них нічого. Діждали вони ярмарку; дала пані сину гроші і наказала, щоб він хоч одного коня купив...
Був собі цар. Мав дуже вродливу дочку Лілею. Не міг її віддати заміж, бо багато царевичів хотіли царівну сватати. Нарешті женихи порадилися й оголосили цареві війну...
Давним-давно жили два брати. Один був багатий, а другого малі діти обсіли, і він бідно жив. Брат, що у розкошах плавав, перед бідним браму замикав, щоб той не переступав порога, не просив їсти...
Були собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка. Мати була гарна, а дочка ще краща. От те дівча ще підлітком було — умирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком...
В одній бідній родині було чотирнадцять дітей. Та їх била велика нужда, бо господар був у слабих силах. Зажурився бідний чоловік і вже прийшов на недобру думку: надумався покінчити з життям. Одного разу він забрів у хащу. Сів і знову думає про свою біду, а руками помалу-помалу розплітає з постолів шнурки, щоб вішатися. Але оглянувся […]
В одного дідича була велика череда. В тій череді був волик, що мав золоті роги. Його завжди пантрував найвірніший панський пастух Штефан. Пан наказував: — Паси, Штефане, мого золоторогого волика, як свої очі! — Буду пантрувати, паночку, ще ліпше. Та що я зроблю, як нападуть вовки і з’їдять малого? — М’ясо з’їдять, а роги залишать. […]
