Колись давно-давно в одного хана випасав коней дуже гарний, роботящий табунник. Далеко линула про нього слава і не лише тому, що викохував він добрих, міцних, бистрих коней, а тому, що завжди казав людям у вічі правду...
Жив-був на світі бідний сирота Няня-Хубун. Ані батька, ані матері, ані навіть родичів у нього не було. Змалечку випасав Няня-Хубун вівці у багатія й ніколи не знав відпочинку...
Жили-були брат і сестра. Тяжка доля випала їм. Батько і мати померли, і дітям довелося ходити по дворах, збирати недоїдки, тим і харчуватися. Хоч і важко жилося бідним сиротам, але брат усе ж таки виріс дужим юнаком, а сестра — чарівною красунею...
Став заєць весну просити, щоб вона не чіпала сніг. А тим часом сонце пригріває. Сніг швидко тане, струмки шумлять, і весна не чує зайчика. Нарешті почула весна зайчикове прохання й каже...
Жив колись у нашому степу чоловік з чудовим ім’ям Наран-Герелте — а це нашою бурятською мовою означає «Променисте сонце». Була в нього дуже розумна донька, яку звали Наран-Сесег — «Сонячна квітка»...
Колись у давнину потоваришували лис, ворон і вовк і стали називати один одного братами. Одного разу пішов лис пополювати та й потрапив у капкан. Дізнавшись про лихо, прилетів ворон...
Коли це було, коли саме жив Будамшу,— ніхто гаразд не знає. Одне відомо: ніколи нічого Будамшу не мав. Мав тільки Будамшу невеличкого килимка, на якому спав, мав терлика-халата із цупкої вовни, що його вдягав, коли йшов між люди, та ще було в нього невідступне бажання хоч раз наїстися досхочу...
Жив самотою у давні роки один бідний хлопець-сирота; звали його Янгут. Нікого й нічогісінько в світі в нього не було: ані рідних, ані юрти, ані худоби. А на прожиток собі Янгут заробляв, працюючи без відпочинку на багатіїв...
Колись у давнину жив собі пастух. І була в нього дочка, негарна з лиця, але серце мала дівчина добре. От помер пастух, і залишилася дівчина жити у родичів...
Давним-давно жив собі багатій. Був у нього наймит. Дев’ять років працював наймит у багатія, але й досі був у нього в боргу. Не мав бідняк ні худоби, ні навіть собаки...
Колись у давнину серед жовтого степу, поблизу Жовтого моря, біля підніжжя трьох гір стояв височенний, як скеля, срібний палац з огорожею з литого срібла та візерунчастими срібними ворітьми...
Якось приходить барс до річки й раптом бачить здоровезну потворну рибину з великою головою, крихітними очицями та з плавниками мало не на всю довжину рибини. Рибина лежала на березі, майже до половини вистромившись із води...
Колись давно-давно жив собака у тайзі сам-один. Прикро зробилося йому. «Недобре жити одному,— думає собі.— От коли б знайти когось найсміливішого, найдужчого! Я б став йому другом...»
